Мальченко Олексій Юрійович (31.10.1972 — 06.04.2023) — випускник.

Народився у Житомирі. Навчався у ЗОШ №35, опісля у Житомирському вищому технічному училищі №13 (нині приєднано до ПКТІ м. Житомира).

Далі — служба у Збройних Силах.

З початком повномасштабного вторгнення рф в Україну став на захист Батьківщини у лавах одного з механізованих підрозділів Збройних сил України.

Брав участь у багатьох визвольних операціях на східних та південних рубежах держави.

Смолич Сергій Валентинович (01.03.1975 — 22.04.2023) — випускник 1993 року, штаб-сержант 46-ої аеромобільної десантної бригади.

Народився в с. Блажове на Рівненщині. Згодом родина переїхала на Житомирщину. Навчання розпочав в початковій школі с. Очеретянка, де працювали батьки. З часом сім’я повернулась до батьківського будинку в с. Жадьки. Тут пройшли щасливі роки дитинства і юності, адже Сергій мав багато друзів, з якими залюбки проводив свій час. В пам’яті знайомих він назавжди залишився добрим і щирим, з незабутньою привітною посмішкою, яку, на жаль, тепер можна тільки згадувати.

В 1992 закінчив Жадьківську середню школу. Цього ж року вступив до Житомирського вищого технічного училища №13 (нині приєднано до ПКТІ м. Житомира).

1993-ого був призваний на строкову службу. Після повернення було навчання в школі прапорщиків м. Бердичева, по закінченні якої направлений на службу в Раву-Руську Львівської обл.

В 2015 – 2016 брав участь в АТО на Сході. Визволяв Слов’янськ, Краматорськ, Мар’їнку, Щастя, Авдіївку у складі 13-го батальйону 95 аеромобільної бригади.

Певний час працював за кордоном. Виховував і піднімав на ноги сина Максима.

З перших днів повномасштабного вторгнення рашистів повернувся із-за кордону і вже 26 лютого вступив до лав Збройних Сил України. Захищав і звільняв Макарів Київської області. Після звільнення Київщини було сформовано 46 аеромобільну десантну бригаду, в якій зайняв посаду командира зенітно-артилерійського взводу другого батальйону. Разом з побратимами цієї бригади брали участь у звільненні Херсонської області та Херсону. За це був відзначений командуванням медаллю “За мужність в бою”. Після визволення Херсонщини бойовий шлях проліг в Донецьку область. Це були гарячі точки м. Соледар, н. п. Васюківка, м. Курахове. І знову за мужність і героїзм,відповідальність і дисципліну нагороджений нагрудним знаком “За зразкову службу”.

Загинув під час ведення бойових дій в районі н. п. Мар’їнка Донецької області.

Указом Президента України №224/2023 від 14 квітня 2023 року, нагороджений орденом “За мужність” ІІІ ступеня. 

Указом Президента України №599/2023 від 28 вересня 2023 року, нагороджений орденом “За мужність” ІІ ступеня посмертно. 

Литвинчук Олександр Володимирович (15.06.1990 — 25.05.2023) — випускник, водій-заправник автомобільного відділення автомобільної роти, 181-й окремий батальйон матеріального забезпечення, підрозділ матеріального забезпечення Збройних сил України.

Народився у Володарськ-Волинському (нині Хорошів) у багатодітній родині. Закінчив Володарськ-Волинську школу №1 (нині Хорошівський ліцей №2). Потім здобув спеціальність газозварювальника і водія в Житомирському вищому технічному училищі №13 (нині приєднано до ПКТІ м. Житомира).

Працював певний час на Лизниківському кар’єрі, а потім переважно на будівництві. Їздив на заробітки в Польщу.

24 лютого 2022 року, перебуваючи в Польщі, він запрошував усіх рідних виїхати за кордон, аби не наражалися на небезпеку. А сам уже на 3-й день приїхав додому і пішов у військкомат. 28 лютого розпочав службу в ЗСУ. Захищав від ворога підступи до Києва в районі Обухова, Українки, обороняв Чернігів. Служив водієм-заправником автомобільного відділення автомобільної роти. Своєю роботою забезпечував боєздатність української військової техніки.

Під час проходження військової служби серйозно захворів. Спочатку лікувався за місцем служби, а потім — у Житомирській обласній лікарні. Його прооперували. 4 місяці боєць лікувався після оперативного втручання. Потім був направлений на службу у свою військову частину. Через короткий час відчув себе вкрай погано. Приїхав додому в критичному стані. Був направлений в обласний медичний заклад. На жаль, лікарі не змогли врятувати життя бійця. 25 травня 2023 року Олександр Литвинчук помер.

Поховали бійця на кладовищі в Хорошеві з усіма громадянськими і військовими почестями.

Красновський Віталій Миколайович (18.12.1971 – 12.08.2023) — випускник, рядовий 1-шої окремої танкової Сіверської бригади.

Народився в м. Коростень Житомирської області. Через деякий час разом із мамою переїхав жити в смт. Черняхів. Ріс добрим сином, допомагав матері по господарству. Любив малювати і гарно грав на гітарі. Навчався в Черняхівській середній школі, по закінченню якої працював в друкарні районної газети «Нове життя».

З 19 грудня 1989 року проходив строкову військову службу. Потім навчався в Житомирському вищому технічному училищі №13 (нині приєднано до ПКТІ м. Житомира) і здобув фах газоелектрозварника. Шанував працю, тому ніколи не байдикував. Тривалий час працював в столиці на будівництвах. Останні роки працював за фахом в ТОВ «Пекарщинський граніт».

Віталій був добрим батьком для своїх дітей — доньки Анни та сина Івана. І коли настала потреба захищати свою країну від окупантів, чоловік, який мав цілком мирну професію, взяв до рук зброю, щоб захистити своїх найдорожчих людей. На початку жовтня 2022 року вступив до лав Збройних сил України, служив у складі 1-шої окремої танкової Сіверської бригади військової частини А1815.

Загинув під час виконання бойового завдання в районі н. п. Старомайорське Волноваського району Донецької області.

Указом Президента України №29/2025 від 14 січня 2025 року, нагороджений орденом “За мужність” ІІІ ступеня посмертно. 

Шульга Вячеслав Петрович (27.08.1972 — 16-17.11.2023) — випускник, сержант.

Народився у с. Побєдне Джанкойського району Автономної Республіки Крим, де на той час працювали його батьки. Через деякий час сім’я повернулася до рідного Житомира. Тут Вячеслав пішов до першого класу ЗОШ №33. Отримавши базову середню освіту, вступив до Житомирського вищого технічного училища №13 (нині приєднано до ПКТІ м. Житомира), де отримав професію монтажника радіоелектронної апаратури і приладів.

Далі проходив строкову військову службу у лавах ЗСУ. Після повернення працював на різних будівельних майданчиках нашого міста. Вдосконалюючи свої знання та навички в будівництві, вступив та успішно закінчив Будівельний технікум Державного агроекологічного університету та здобув кваліфікацію техніка-будівельника.

Працював у приватному будівельному бізнесі.

Одружений, з коханою дружиною у любові і злагоді виховували чотирьох діток. Був турботливим сином для своїх батьків. Любив працювати на землі, займатися садівництвом, рибалити зі своїм старшим сином.

Із серпня 2023 року став на захист України від російських агресорів.

Загинув орієнтовно 16-17.11.2023 під час виконання бойового завдання. Лише майже через рік Герой повернувся на щиті до рідного міста.

Указом Президента України №610/2025 від 22 серпня 2025 року, нагороджений орденом “За мужність” ІІІ ступеня посмертно. 

Рублевський Андрій Геннадійович (26.12.1988 — грудень 2023) — випускник.

Народився в багатодітній родині у Житомирі. Дитячі роки проживав у с. Вишпіль на Житомирщині, де і закінчив місцеву ЗОШ. Опісля, здобувши професію електрика у Житомирському вищому технічному училищі №13 (нині приєднано до ПКТІ м. Житомира), працював за спеціальністю на різних підприємствах нашого міста.

Мав багато захоплень: футбол, шахи, шашки. В шкільні роки брав участь у юнацьких змаганнях із цих видів спорту. Любив природу та тихе полювання. З великою шаною та повагою Андрій ставився до своїх бабусі та дідуся, які відігравали у його вихованні ключову роль.

Одружений, з коханою дружиною мріяли про щасливе майбутнє та велику власну родину. Війна зламала життєві плани подружжя.

Із лютого 2023 став на захист України від російських агресорів в одному з підрозділів ЗСУ. Мужньо та стійко виніс важкі випробування долі. Назавжди залишився незламним, нескореним.

Воїн був закатований та вбитий у російському полоні. Лише через 9 місяців Герой на щиті повернувся до рідного міста.

Шиманський Руслан Анатолійович (01.05.1974 — 13.12.2023) — випускник.

Народився у Житомирі. Навчався в ЗОШ №1. Після школи вступив до Житомирського вищого технічного училища №13 (нині приєднано до ПКТІ м. Житомира).

Опісля працював у приватному бізнесі в Житомирі.

Добровільно став на захист України у складі ЗСУ з квітня 2022 року.

Відданий справі захисту Батьківщини героїчно боровся з російськими окупантами на Сході України.

Помер 13.12.2023 року у м. Дніпро.

Іванюк Віктор Сергійович (10.04.1981 — 16.12.2023) — випускник.

Народився в с. Двірець Житомирського району Житомирської області. Згодом в 1987 році сім’я Іванюків переїхала до с-ща Новогуйвинське. Навчався в Новогуйвинській гімназії. Після закінчення школи вступив до Житомирського вищого технічного училища №13 (нині приєднано до ПКТІ м. Житомира) де здобув професію електрогазозварювальника.                                                                         

Проходив строкову службу у місті Фастів.

В 2023 році був призваний на військову службу під час загальної мобілізації до лав Збройних Сил України. 

Він був у числі «зниклих безвісти», проте згодом стало відомо про його героїчну загибель. На Героя вдома чекали рідні та близькі люди.

Загинув 16 грудня 2023 року під час виконання бойового завдання в районі н. п. Іванівське Бахмутського району Донецької області.

У померлого залишилися батьки, донька, брат.

Похований Віктор на кладовищі села Двірець,  21.02.2026 року.

Подунай Андрій Андрійович (05.06.1999 — 21.01.2024) — випускник.

Народився у Житомирі. Навчався у ліцеї № 2, далі — у Житомирському вищому технічному училищі №13 (нині приєднано до ПКТІ м. Житомира), отримав професію газоелектрозварювальника.

Свою трудову діяльність пов’язав із приватним бізнесом.

Із березня 2022 року добровільно став на захист України у лавах ЗСУ. Захищав Північ, Південь, Схід України від російських агресорів.

Помер від отриманого важкого поранення.

Раїнський Микола Миколайович (07.10.1990 — 26.01.2024) — випускник, ветеран АТО.

Народився у Житомирі. Навчався у ліцеї №24, здобув робітничу професію в Житомирському вищому технічному училищі №13 (нині приєднано до ПКТІ м. Житомира).

Після строкової військової служби в ЗСУ працював у приватному бізнесі.

Із початком російської збройної агресії проти України, з 2014 року став на захист Батьківщини. Брав участь у боях за Іловайськ, виконував бойові завдання в зоні прове­дення АТО/ООС, мав поранення.

За мужність і героїзм неодноразрво відзначений бойовими державними і відомчими нагородами.
Після демобілізації продовжив працювати на підприємствах Житомира.

З першого дня повномасштабної війни з рф добровільно став на захист Батьківщини у складі ЗСУ.
Помер унаслідок отриманих поранень.

Вікол Роман Васильович (15.08.1986 — 24.08.2024) — випускник.

Народився у м. Житомирі. Навчався у ЗОШ № 20 (нині — ліцей № 20) та у музичній школі № 1 імені Б. М. Лятошинського, де опанував гру на фортепіано. Музика, література і творчість супроводжували його все життя. Роман писав вірші, любив спорт, бпав активну участь у художній самодіяльності, завжди був душею компанії — артистичним, щирим, доброзичливим, завжди готовим підставити плече й подарувати усмішку.

Після школи здобув професію кухаря у Житомирського вищого технічного училища №13 (нині приєднано до ПКТІ м. Житомира).

Свою справу він любив від щирого серця, готував із душею, завжди з любов’ю до людей. Згодом вступив до Державної академії керівних кадрів культури та мистецтв за спеціальністю «театральне мистецтво, режисер шоу-програм». Активний, творчий, талановитий студент — він прославляв свій навчальний заклад перемогами, отримував подяки, брав участь у культурному житті, творив і надихав інших. Після навчання Роман працював кухарем — і в Києві, і у рідному Житомирі. Був опорою та підтримкою для своєї матусі, яку безмежно любив і шанував.

Любив тварин, природу, життя в усіх його проявах. Перед початком повномасштабного вторгнення рф Роман жив у Польщі, але коли ворог ступив на українську землю — не зміг залишитися осторонь. Він повернувся до Батьківщини. Спочатку активно займався волонтерською діяльністю, допомагав ЗСУ, а згодом став до лав Захисників.

Роман не раз рятував своїх побратимів, завжди прикривав їх у бою, піклувався про інших більше, ніж про себе. Після поранення та нетривалої реабілітації повернувся до строю, бо не міг залишити своїх побратимів. Його мрією була Перемога й вільна Україна.

24.08.2024 р., у День Незалежності України, Роман віддав за неї своє життя, героїчно прийнявши останній бій під Покровськом на Донеччині. Лише через рік і два місяці Герой на щиті повернувся додому — до рідного Житомира.

Невмержицький Руслан Васильович (18.06.1983 — 25.10.2024) — випускник.

Народився у м. Житомирі. Тут минули його дитинство і юність: навчався у загальноосвітній школі №20 ( нині — ліцей №20), згодом здобув робітничу професію у Житомирському вищому технічному училищі №13 (нині приєднано до ПКТІ м. Житомира).

Після строкової служби в армії обрав трудову діяльність зварювальника, був майстром своєї справи, людиною, до якої зверталися за допомогою і порадою.
Любов до праці, землі та природи зародилася у Руслана ще з дитячих років. Усі вихідні та канікули він проводив у селі, серед полів і господарства. Саме там сформувався його характер — щирий, простий, працьовитий і водночас надзвичайно міцний. Він щиро любив землю, захоплювався сільським господарством, обожнював тварин і вмів бачити красу в простих речах.

Руслан був справжньою опорою для своєї великої родини. Для чотирьох сестер і двох братів він був не просто братом, а надійною підтримкою, доброю порадою і міцним плечем. Особливу любов і турботу дарував своїй матусі — був для неї першим помічником і захисником. Хоча Руслан не встиг створити власної сім’ї, його серце було сповнене тепла до дітей. Племінники щиро обожнювали свого дядька — поруч із ним кожна зустріч перетворювалася на свято, наповнене увагою, добром і щирим сміхом.

Коли настав час боронити рідну землю, Руслан не залишився осторонь. Із травня 2023 р. він став на захист України. Його бойовий шлях був сповнений надважких випробувань. Двічі поранений — у вересні 2023 р. та в червні 2024-го — він щоразу, попри біль і тривале лікування, повертався до побратимів, залишаючись вірним Військовій Присязі до останнього подиху.

За мужність і самопожертву Руслан Васильович був нагороджений медалями «Ветеран війни — учасник бойових дій» та «За жертву крові в боях за волю України». Понад рік він боронив наш спокій у найгарячіших точках фронту.

25 жовтня 2024 року, під час виконання бойового завдання на Харківщині героїчно загинув. Лише через рік і два місяці Герой на щиті повернувся до рідного міста.

Омельченко Артем Володимирович (30.05.2001 — 30.11.2024) — випускник.

Народився у Житомирі. Навчався в ЗОШ №8. Опісля здобув робітничу професію в Житомирському вищому технічному училищі №13 (нині приєднано до ПКТІ м. Житомира).

Надалі працював на підприємствах міста. Захоплювався автотехнікою, був справжнім майстром, здатним полагодити будь-яку техніку.

Його любов до спорту, зокрема до боротьби та футболу, надихала багатьох. Артем мав багато друзів, був підтримкою та опорою для своєї матусі. Мріяв створити власну сім’ю та мати щасливе майбутнє. Війна зламала життєві плани.

У червні 2024 року прийняв важливе рішення та став на захист України від російських агресорів в одному з підрозділів ЗСУ.

Він мужньо виконував свій обов’язок перед Батьківщиною, здобувши повагу та авторитет серед побратимів та командирів.

Загинув 30.11.2024 під час виконання бойового завдання.

Скіба Сергій Борисович (26.11.1968 — 05.12.2024) — випускник.

Народився у м. Джанкой в Автономній Республіці Крим. Згодом його родина повернулася до Житомира, де пройшло його дитинство та юність. Навчався у ЗОШ №34, повну середню освіту здобув у ЗОШ №14 (нині — ліцеї №14). Опісля опанував професію газоелектрозварювальника в Житомирському вищому технічному училищі №13 (нині приєднано до ПКТІ м. Житомира).

Надалі проходив строкову військову службу, після чого працював на різних підприємствах Житомирщини, зокрема в галузі обробки граніту, також на Автотранспортному підприємстві Житомирської міської ради та Житомирському трамвайно-тролейбусному управлінні.

Сергій Борисович запам’ятався як доброзичлива, щира і життєрадісна людина з тонким почуттям гумору. Його цінували за працелюбність, цілеспрямованість відкритість і доброту. Він любив природу, відпочинок з друзями, волейбол, футбол, хокей, риболовлю. Особливе місце в його серці займали діти – не лише рідні, а всі, хто був поруч. Він був вірним другом, турботливим батьком і гідним прикладом для наслідування.

Мріяв про великий дім і щасливе майбутнє для своєї донечки, заради якої жив і працював.

У серпні 2024 р. він добровільно вступив до лав ЗСУ. Мужньо та хоробро захищав рідну землю. 05.12.2024 р. загинув смертю Героя, виконуючи бойове завдання із захисту Батьківщини. Лише через 4 місяці Герой на щиті повернувся до рідного міста.

Прилепський Олег Борисович (02.05.1977 — 14.02.2025) — випускник, військовослубовець 141-ої окремої бригади ТрО ЗСУ.

Народився у м. Житомирі. Навчався в ЗОШ №21 (нині — ліцей №21). Опісля здобув робітничу професію монтажника радіоапаратури в Житомирському вищому технічному училищі №13 (нині приєднано до ПКТІ м. Житомира).

Проходив строкову військову службу в спецпідрозділі. Повернувшись до цивільного життя, багато працював, мріяв жити у мирній, вільний Україні.

Олег був щирою, відкритою людиною, завжди готовим підтримати і допомогти. Життєрадісний, енергійний, талановитий музикант із гарним голосом, він любив пісню, любив дарувати тепло оточуючим. Друзі згадують Олега лише у добрих справах.

Із серпня 2022 року добровільно став на захист України, прагнучи бути у строю з перших днів повномасштабного вторгнення рф. Пройшов найгарячіші точки фронту — північ, схід, південь. Після поранення та проведення реабілітації повернувся до свого підрозділу і продовжив боротьбу за рідну землю.

За мужні та самовіддані дії при захисті України був нагороджений відомчими та державними нагородами: медаллю “Ветеран війни-Учасник бойових”, медаллю “За жертву крові в боях за волю України”, нагрудним знаком 141 окремої бригади ТрО ЗСУ. У побратимів мав велику повагу й авторитет, був прикладом незламності духу.

Загинув під час виконання бойового завдання із захисту Батьківщини.

Юхимчук Олександр Володимирович (16.02.1985 — 19.03.2025) — випускник, солдат, ветеран АТО.

Народився у м. Житомирі, спочатку навчався у ЗОШ №20, а повну середню освіту здобув у ЗОШ №7 (нині — ліцеї №7). Обравши професію кухаря, продовжив навчання у Житомирському вищому технічному училищі №13 (нині приєднано до ПКТІ м. Житомира).

Любив готувати, мріяв відкрити власний ресторан. Працював у санаторії “Дениші” та інших закладах нашого міста. Був цілеспрямованим, наполегливим, цінував родинні традиції. Він щиро любив домашніх чотирилапих улюбленців, і вони відповідали йому відданістю, відчуваючи його добре серце. Найбільше дорожив своїм сином і мріяв про його щасливе майбутнє.

Коли Україна опинилася перед загрозою агресії рф, не вагаючись, став на її захист у складі добровольчого штурмового батальйону “Айдар”. З 2014 року брав участь у Антитерористичній операції, захищав м. Щастя, воював на інших складних напрямках.

Після демобілізації намагався повернутись до мирного життя, працював, проте з початком повномаштабного вторгнення рф знову взяв до рук зброю, щоб захищати Україну. Боронив Батьківщину на найважчих ділянках фронту. Отримав поранення, та після короткої реабілітації повернувся на передові рубежі. Залишаючись незламним Воїном, мужньо боровся за незалежність України. Його відвага, виваженість, сила духу мали непересічний авторитет і пошану серед побратимів і командирів.

28.02.2025 р. отримав важке поранення при виконанні бойового завдання із захисту Батьківщини, що і стало причиною його смерті.

Указом Президента України №358/2025 від 20 травня 2025 року, нагороджений орденом “За мужність” ІІІ ступеня посмертно. 

Тарабукін Андрій Костянтинович (14.12.1998 — 15.04.2025) — випускник.

Народився у м. Житомирі. Здобув базову освіту в ЗОШ №21 (нині — ліцей №21). Після школи навчався у Житомирському вищому технічному училищі №13 (нині приєднано до ПКТІ м. Житомира), де здобув фах слюсаря-ремонтника холодильних установок.

Далі працював на підприємстві “Українська Мрія”, де займався виготовленням модульних будинків.
Андрій був життєрадісним, щирим, працьовитим хлопцем. Любив грати у футбол, був палким уболівальником. Пройшов скаутську програму навчання і закінчив її з золотою медаллю. Мав особливу любов до природи — захоплювався подорожами в Карпати. Цінував дружбу, завжди був надійним товаришем.

Безмежно любив свою родину, поважав батьків, був другом для брата та сестри, з яких сам брав приклад як наймолодший у родині. Мріяв створити власну сім’ю, мав багато планів і прагнень, які обірвала війна.

У травні 2024 р. Андрій добровільно став на захист України від російських агресорів в одному з підрозділів ЗСУ. З честю та мужністю виконував свій військовий обов’язок.

15.04.2025 р. під час виконання бойового завдання із захисту Батьківщини загинув смертю хоробрих.

Поліщук Євгеній Вікторович (08.12.1986 — 30.05.2025) — випускник, позивний ‘’МІТЯЙ‘’.

Народився у м. Житомирі, навчався у ЗОШ №24 (нині — ліцеї №24). Отримавши базову середню освіту, вступив до Житомирського вищого технічного училища №13 (нині приєднано до ПКТІ м. Житомира) та здобув професію оператора комп’ютерного набору, бухгалтера.

Опісля проходив строкову військову службу у лавах ЗСУ. Повернувся до рідного міста, де почав свою трудову діяльність. Працював на різних підприємствах м. Житомира, а перед мобілізацією був працівником компанії ‘’Євроголд“.

Євгеній запам’ятався як доброзичлива, щира і життєрадісна людина, його цінували за відкритість і доброту. З дитинства любив футбол мав велике захоплення автотехнікою. Любив природу, тварин, завжди був готовий прийти на допомогу. Особливе місце в його серці займала родина. Його племінниця була для нього справжнім сонечком, а маму з любов’ю і вдячністю називав своїм Ангелом. Мріяв про власну сім’ю, вірив у перемогу України й робив усе можливе, аби наблизити її.

Із початком повномасштабного вторгнення рф, з перших днів війни, Євгеній добровільно став на захист України від російських загарбників в одному з підрозділів ЗСУ, виявляючи мужність та відданість при виконанні бойових завдань. Боронив Україну на північному, Запорізькому, Покровському напрямках. Отримав поранення, та після короткої реабілітації повернувся на передові рубежі. Залишаючись незламним Воїном, мужньо боровся за незалежність України. Його відвага, виваженість, сила духу мали непересічний авторитет і пошану серед побратимів і командирів.
За виявлені хоробрість і патріотизм був нагороджений почесною відзнакою “Ветеран війни — Учасник бойових дій”. За високі досягнення та вірність Батьківщині нагороджений медаллю “Хрест Патріота України”.

30.05.2025р. під час виконання бойового завдання із захисту територіальної цілісності і суверенітету України загинув.

Ковальчук Павло Миколайович (25.07.1987 — 19.06.2024) — випускник, навідник, стрілець-кулеметник 1-ї окремої бригади Національної гвардії спеціального призначення ім. Івана Богуна.

Народився с Ліщин. Із трьох дітей в родині він був найстаршим. Після закінчення 10 класу Ліщинської загальноосвітньої школи вступив до Житомирського вищого технічного училища №13 (нині приєднано до ПКТІ м. Житомира), де опанував професію “електрик-радіомайстер-механік”.

У 2007 р. був призваний в ряди Збройних Сил Україні. Шість місяців проходив службу в м. Полтава. Із 600 чоловік вибрали лише 4-х для продовження служби в Генеральному штабі України, в тому числі – Павла.

Відповідальний, дисциплінований і виконавчий — таким його бачили під час служби. І після двох років служби запропонували залишитися при Генштабі. Однак юнак повернувся додому. Тут зустрів своє кохання, і в них народилося двоє діток — Женя та Валерія.

3 2019 по 2022 рік працював на підприємстві ТМ «IZOVAT».

24 лютого 2022 року отримавши повістку з військкомату, Павло відразу пішов захищати Батьківщину. З 11 квітня 2022 р. по 31 грудня 2022 р. брав участь у бойових діях в с. Троїцьке, м. Лисичанськ Луганської області; м. Костянтинівка, смт Луганське, с. Григорівка. с. Весела Долина Донецької області; с. Жадове Чернігівської області; с. Нова Олександрівка, смт Білий Колодязь Харківської області. Чотири місяці воював в м. Попасна Луганської області.

Під час перебування в м. Бахмут Донецької області у Павла стався інфаркт, через що він отримав інвалідність III групи внаслідок війни. 19 червня 2024 року раптово помер. Похований 21 червня 2024 року в с. Ліщин Станишівської ТГ.

Рокітенець Сергій Сергійович (21.04.1982 — 12.07.2025) — випускник.

Народився в м. Астрахані. У 1983 році родина переїхала до м. Житомира, де Сергій зростав, навчався, будував своє життя. Навчався у ЗОШ №14 (нині — ліцей №14). З дитинства він був активним, життєрадісним, наполегливим. У шкільні роки зарекомендував себе як завзятий спортсмен — любив футбол, займався бойовими мистецтвами, цікавився технікою.

Після закінчення школи вступив до Житомирського вищого технічного училища №13 (нині приєднано до ПКТІ м. Житомира), де здобув спеціальність монтажника радіоелектронної апаратури та приладів. Завжди наполегливий, відповідальний і сумлінний, Сергій мав повагу у колі рідних, друзів, колег.

Працював на різних посадах : продавець-консультант, експедитор, машиніст, вантажник, — і скрізь його поважали за вміння підтримати, допомогти, за справдеість і людяність.

У 2021 році Сергій одружився, і цей день був одним із найщасливіших у його житті.

Із початком повномасштабної війни він активно допомагав волонтерам, долучався до підтримки військових та наближав Перемогу своїми руками і серцем.

У березні 2025 року Сергій був призваний на військову службу. Віддано, відповідально, дисципліновано ніс службу на посаді стрільця-помічника гранатометника десантно-штурмового відділення морської піхоти. Мужній, надійний побратим, Воїн честі, який не боявся труднощів і небезпеки.

12 липня 2025 р. під час виконання бойового завдання із захисту територіальної цілісності та суверенітету України, героїчно загинув, до останнього залишаючись вірним Військовій Присязі.

Лише через 4 місяці Герой на щиті повернувся до рідного Житомира.

Гуцаленко Максим Олегович (25.03.1987 — 17.09.2025) — випускник, командир стрілецького взводу 60 окремого стрілецького батальйону, позивний «Борода».

Народився та проживав в с. Озерне Житомирського району Житомирської області. Навчався в Озерненській ЗОШ І-ІІІ ступенів. Після закінчення 9 класу навчався в Житомирському вищому технічному училищі №13 (нині приєднано до ПКТІ м. Житомира), далі продовжив навчання в Житомирському державному технологічному університеті. В період навчання в університеті Максим Олегович пройшов курс військової кафедри в Житомирському військовому інституті ім. С.П. Корольова.

З початком повномасштабного вторгнення був призваний до лав ЗСУ.

Загинув під час виконання бойового завдання поблизу н. п. Новоселівка Синельниковського району Дніпропетровської області.

У Максима залишилася дружина, донька Емма, та батьки.

Похований на кладовищі селища Скоморохи, 16.10.2025 року.