Бондар В’ячеслав Іванович (29.07.1976 — 29.04.2022) — випускник, старший сержант, снайпер 95-ої ОДШБр Збройних сил України, позивний «Старий».

Народився у м. Житомир. Після закінчення ПТУ № 17 (нині приєднане до ПКТІ м. Житомира) працював техніком-технологом верстатного профілю.

Із 2015 р. — у Збройних силах України. Учасник АТО / ООС. Брав участь в боях за м. Маріуполь та інші населені пункти Сходу України.

У 2019 р. за станом здоров’я пішов на пенсію.

З початком повномасштабного російського вторгнення в Україну 2022 р. знову став на захист Батьківщини. Служив у складі 95-ї окремої десантно-штурмової бригади.

Загинув 29 квітня 2022 р. поблизу с. Довгеньке на Харківщині. Похований 7 травня 2022 р. на військовому цвинтарі у рідному місті. Залишилися батьки, дружина та дві доньки.

Указом Президента України №468/2022 від 4 липня 2022 року, нагороджений орденом “За мужність” ІІІ ступеня посмертно.

Форманюк Руслан Олександрович (04.05.1979 — 05.10.2022) — випускник.

Проживав у Житомирі, закінчив ЗОШ №3, ПТУ № 17 (нині приєднане до ПКТІ м. Житомира).

З початком повномасштабної війни став до лав однієї з механізованих бригад ЗСУ.

Указом Президента України №147/2024 від 7 березня 2024 року, нагороджений орденом “За мужність” ІІІ ступеня посмертно.

Першко Сергій Миколайович (02.11.1977 — 19.10.2022) — випускник, головний сержант, старший стрілець.

Народився у Житомирі. Навчався у ЗОШ №34, далі — в ПТУ № 17 (нині приєднане до ПКТІ м. Житомира).

Після служби в армії продовжив навчання в технікумі механічної обробки деревини. У перший день повномасштабної агресії рф добровільно став на захист України.

Загинув, визволяючи Херсонщину.

Указом Президента України №467/2023 від 28 липня 2023 року, нагороджений орденом “За мужність” ІІІ ступеня посмертно.

Кравчук Юрій Миколайович (17.04.1971 — 19.04.2023) — випускник.

Народився у с. Дідківці Чуднівського району. Після закінчення місцевої школи вступив до ПТУ № 17 (нині приєднане до ПКТІ м. Житомира).

Після проходження строкової служби продовжив виконання військового обов’язку на контрактній основі. У 1992-1994 у складі ЗСУ виконував миротворчу місію. Висококласний десантник-розвідник, на рахунку якого 153 стрибки з парашутом.

Повернувшись у 2004 році до цивільного життя, зайнявся улюбленою справою — газозварюванням.

З першого дня повномасштабної агресії рф став на захист України у складі одного з підрозділів ТрО.

Помер Захисник у шпиталі внаслідок прогресуючого важкого захворювання.

Барилюк Сергій Михайлович (29.11.1993 — 30.07.2023) — випускник.

Народився у Житомирі. Навчався в ЗОШ №30, вступив до ПТУ № 17 (нині приєднане до ПКТІ м. Житомира). Опанував робітничу спеціальність газоелектрозварювальника.

Далі — строкова служба у лавах ЗСУ. Працював на приватних підприємствах міста. Одружився.
Займався боксом, любив «тихе полювання», був затятим рибалкою. Захоплювався шахами та шашками, неодноразово брав участь та отримував нагороди у змаганнях міського та обласного рівнів.

Із перших днів повномасштабної агресії рф в Україні став на захист держави в складі військового підрозділу ЗСУ.

Загинув 30 липня 2023 року на Луганщині під час виконання бойового завдання. Тільки через пів року Герой на щиті повернувся до рідного міста.

Мирунко Михайло Миколайович (07.09.1986 — 24.08.2023) — випускник.

Народився у Житомирі. Закінчивши Житомирську ЗОШ № 7, вступив до ПТУ № 17 (нині приєднане до ПКТІ м. Житомира), де отримав професію «слюсар ремонтник електрогазозварювальник , водій категорії “С”».

Після закінчення училища пройшов компʼютерні курси, опанував нову професію. Далі — робота на приватному підприємстві.

Із першого дня повномасштабної агресії рф став на захист нашої країни.

Загинув 24.08.2023 під час виконання бойового завдання.

Указом Президента України №255/2024 від 30 квітня 2024 року, нагороджений орденом “За мужність” ІІІ ступеня посмертно.

Шолохов Геннадій Володимирович (19.01.1977 — 22.11.2023) — випускник.

Народився у Житомирі. Закінчив ЗОШ №30. У ПТУ № 17 (нині приєднане до ПКТІ м. Житомира) отримав професію токаря-фрезерувальника. Далі — строкова служба у лавах ЗСУ. Після демобілізації працював на різних будівельних майданчиках.

Із квітня 2022 мобілізований до лав ЗСУ.

Героїчно загинув у бою з російськими окупантами у Харківській області.

Указом Президента України №634/2024 від 17 вересня 2024 року, нагороджений орденом “За мужність” ІІІ ступеня посмертно.

Шадура Олександр Григорович (29.03.1988 — 07.12.2023) — випускник, солдат.

Народився в с. Селянщина Черняхівського району Житомирської області. У 2005 році закінчив Селянщинський спортивний ліцей. Того ж року вступив до ПТУ № 17 (нині приєднане до ПКТІ м. Житомира) та здобув спеціальність телерадіомеханіка.

Після навчання пройшов строкову службу. У подальшому тривалий час працював у АПК «Лісгосп», на будівництві у м.Київ, а у вільний від роботи час ремонтував теле- і радіотехніку своїх односельців.

З початком повномасштабного вторгнення російської федерації з 03 березня 2022 року став на захист Батьківщини. Солдат з позивним «Знахар» самовіддано захищав кордони нашої держави у складі 117 окремої бригади.

Загинув під час виконання бойового завдання поблизу н. п. Новопрокопівка Пологівського району Запорізької області.

Вакуленко Юрій Олександрович (04.03.1982 — 04.04.2024) — випускник.

Народився у м. Житомирі, але дитинство його пройшло в смт. Черняхові, де він здобув початкову освіту та з відзнакою закінчив дитячу музичну школу, опанувавши гру на акордеоні. Згодом родина повернулася до Житомира, і продовжив навчання у ЗОШ №28 (нині — ліцей №28), де здобув повну загальну середню освіту. Професійний шлях розпочав з навчання у ПТУ № 17 (нині приєднане до ПКТІ м. Житомира) за спеціальністю “Оператор з обробки інформації та програмного забезпечення”, а згодом отримав вищу освіту в Національній Академії державної податкової служби за спеціальністю “Фінанси”.

Працював бухгалтером у Податковій службі м. Житомира, згодом — у різних сферах: на харчовому комбінаті, АЗК, на підприємстві з виготовлення дверей, а також водієм карети швидкої медичної допомоги.

Юрій був справжнім господарем, майстром на всі руки. Все в домі робив власноруч, допомагав батькові будувати дім. Любив риболовлю, полювання, щирі розмови з татом, цінував родинне тепло та підтримку.

Був турботливим сином, люблячим батьком для двох своїх синів. Мріяв про мирне життя та щасливе майбутнє для них.

У червні 2023 р. добровільно став на захист рідної землі в лавах ЗСУ. Він гідно й мужньо виконував військовий обов’язок — боронив Україну від російських загарбників. Надійний друг, виважений і відданий справі захисту рідної землі, Юрій Олександрович мав повагу й авторитет серед побратимів і командирів.

4 квітня 2024 р. під час виконання бойового завдання Воїн загинув смертю хоробрих. Шлях Героя додому був довгим — лише через рік і чотири місяці він на щиті повернувся до рідного міста.

Панікар Валерій Вікторович (06.01.1975 — 09.05.2024) — випускник.

Народився у м. Житомирі. Навчався у ЗОШ №6, а згодом закінчив ПТУ № 17 (нині приєднане до ПКТІ м. Житомира) та отримав професію виконавця художньо – оформлювальних робіт.

Валерій з дитинства мав неабиякий талант до малювання — це було як спадок від його батька. Перші роботи Валерія, виконані олівцем і фарбами, вражали глибиною сприйняття та відчуттям кольору. Дуже любив природу — кожен листочок, кожне деревце, тінь , що падала від сонця на землю відтворював у своїх пейзажах, використовуючи різні техніки. Окрім малювання, любив читати, його особливо цікавили книги з історії мистецтва.

Також Валерій активно займався спортом — любив футбол і хокей. Спорт для нього був не лише відпочинком, а й способом виховання самодисципліни. Він умів швидко приймати рішення і відповідати за результат.

До початку повномасштабного вторгнення рф працював на різних підприємствах м. Житомира та деякий час за кордоном. Мріяв про щасливе життя, про власну сім’ю, де панували б любов і родинне тепло.

Та з березня 2024 року він полишив мирні плани і став на захист України в одному з підрозділів ЗСУ.

Валерій був людиною з відкритим серцем і щирою душею, чесним і справедливим. Для рідних — опора і підтримка, для друзів і побратимів — вірний товариш, завжди готовий допомогти і підтримати. Мужній і відважний Воїн, він мав непересічний авторитет у побратимів і командирів.

09.05.2024 р., виконуючи бойове завдання із захисту Батьківщини у Донецькій області загинув. І тільки через півтора року Захисник на щиті повернувся до рідного міста.

Походня Віталій Валерійович (10.02.1988 — 05.09.2024) — випускник, молодший сержант 60-ої окремої механізованої Інгулецької бригади.

Народився у Житомирі. Початкову освіту здобув у ЗОШ №23, далі навчання продовжив у ЗОШ №28. Здобувши робітничу професію телерадіомеханіка у ПТУ № 17 (нині приєднане до ПКТІ м. Житомира), пройшов строкову військову службу у лавах ЗСУ.

Повернувшись до цивільного життя, працював у сфері логістики міжнародних перевезень. Захоплювався автотехнікою, любив гумор, займався спортом. Був люблячим татом, коханим чоловіком, турботливим сином. Найбільшою мрією Віталія була подорож з сім’єю до моря на літаку. Та війна зламала плани подружжя.

З перших днів повномасштабного вторгнення рф добровільно став на захист України від російських агресорів.

Загинув 05.09.2024, під час виконання бойового завдання.

Нагороджений Почесним нагрудним знаком 96 мб 60 окремої механізованої Інгулецької бригади «ЗОЛОТО 96» (посмертно).

Ганько Віталій Анатолійович (25.01.1975 — 15.01.2025) — випускник, головний навідник артилерійського розрахунку в артилерійському дивізіоні 66-ої окремої механізованої бригади імені князя Мстислава Хороброго.

Народився у с. Левків. Закінчив початкову школу в місцевій ЗОШ. Подальшу освіту здобував у ЗОШ №30 (нині — ліцей №30 м. Житомира), а професійні навички — у ПТУ № 17 (нині приєднане до ПКТІ м. Житомира).

Після строкової військової служби Віталій Анатолійович присвятив своє життя праці на благо громади, працюючи на різних підприємствах нашого міста. Протягом кількох років перед повномасштабною агресією працював на житомирському підприємстві газорозподільних систем та мереж.

Був активною людиною з різносторонніми інтересами: любив футбол, бокс, туристичні походи, займався спортом, захоплювався історією та літературою. Віталій був людиною честі і совісті, а його любов та повага до своєї родини — взірцем для наслідування.

20 квітня 2022 року він добровільно став до лав ЗСУ на захист рідної землі. Його мужність та самовідданість були відзначені державними та відомчими нагородами: медаллю “Хрест ракетних військ і артилерії”, нагрудним знаком “За мужність та відвагу”, а також медаллю “Ветеран війни – Учасник бойових дій”.

Паралельно з службою вступає до Поліського національного університету на кафедру лісового господарства для здобуття вищої  освіти.

15 січня 2025 року виконуючи бойове завдання у с. Рідкодуб Краматорського району Донецької області на Лиманському напрямку загинув від смертельних поранень в наслідок ураження FPV – дроном. Похований Герой на кладовищі с. Левків.

Маршалов Артур Іванович (16.01.1974 — 08.02.2025) — випускник, солдат.

Народився у м. Житомирі. Навчався у ЗОШ №26, а згодом завершив навчання у ЗОШ №5 (нині — ліцей №5). Опісля здобув професію складальника взуття у ПТУ № 17 (нині приєднане до ПКТІ м. Житомира).

Працював на різних підприємствах і будівельних майданчиках як у рідному місті, так і за його межами.

З дитинства захоплювався спортом, особливо футболом. Талант дозволив йому професійно грати у складі ФК “Полісся”. Проте спортивна травма завадила здійсненню мрії зробити спорт справою свого життя.

Артур Іванович був людиною великої душі — добрим, відкритим до людей, готовим допомогти. Його слово завжди було твердим, а підтримка — щирою. Він поважав своїх рідних та близьких, цінував дружбу, був надійним товаришем і вірним другом. Особливу любов мав до дітей, а своїх похресників вважав рідними.

Попри слабке здоров’я, став на захист України, бо знав, що наше мирне майбутнє, наша свобода і незалежність варті боротьби. Зі словами: “Я не зроблю кроку назад, я буду захищати рідну Україну до останнього свого подиху” він долучився до лав Збройних Сил України, мужньо виконував бойові завдання із захисту нашої держави від російських загарбників.

Героїчно загинув 08.02.2025р. за свободу та незалежність Батьківщини.

Указом Президента України №668/2025 від 30 серпня 2025 року, нагороджений орденом “За мужність” ІІІ ступеня посмертно.

Халілов Руслан Рімович (22.09.1970 — 12.02.2025) — випускник.

Народився у Житомирі в багатодітній родині. Навчався у ЗОШ №30 (нині — ліцей №30). Опісля здобув професію фрезерувальника в ПТУ № 17 (нині приєднане до ПКТІ м. Житомира). Відслужив строкову військову службу. Повернувшись до цивільного життя, працював на різних підприємствах Житомира.

Руслан Рімович був люблячим чоловіком, турботливим батьком та дідусем, надійний другом і відданим братом.

Він мав багато захоплень: цікавився комп’ютерною технікою, електронікою, любив природу, походи, риболовлю, був завзятим грибником. Був людиною мудрою, наполегливою, турботливою, завжди прислухався до порад братів та підтримував друзів.

З початком повномаштабного вторгнення рф Руслан добровільно став на захист рідної землі. Мужньо і відважно боровся за незалежність України. Нагороджений відзнакою “Ветеран війни – Учасник бойових дій”. Він мріяв про мирне життя, про добудований будинок, про час, коли зможе займатися фермерством, збирати рідних за сімейними столом та бавити онука.

Загинув 12.02.2025 під час виконання бойового завдання із захисту Батьківщини.

Бабич Руслан Петрович (30.03.1978 — 20.02.2025) — випускник.

Народився у м. Житомирі, навчався у ЗОШ №14 (нині — ліцей №14), а згодом здобув професію технолога металургійного виробництва у ПТУ № 17 (нині приєднане до ПКТІ м. Житомира).

Трудовий шлях привів його до м. Дніпра, де він працював на ПРАТ Завод “Павлоградхіммаш”.

У 2019 році повернувся до рідного міста, аби підтримати маму та сестру після втрати батька.
Руслан — чесна, розсудлива людина, із загостреним почуттям справедливості. Любив природу, коней, працю на землі, захоплювався футболом, автотехнікою та історією. Завжди прагнув до саморозвитку й відзначився працьовитістю та добротою. Найбільшим щастям і гордістю була донечка, для якої він мріяв про світле майбутнє.

У червні 2024 р. став на захист України від російських агресорів в одному з підрозділів ЗСУ. За відвагу та самовідданість був нагороджений відзнакою “Ветеран війни — Учасник бойових дій”.

20.02.2025 р. героїчно загинув, виконуючи бойове завдання із захисту Батьківщини.

Указом Президента України №392/2025 від 06 червня 2025 року, нагороджений орденом “За мужність” ІІІ ступеня посмертно.

Сайфутдінов Якуб Каніфович (09.10.1968 — 11.07.2025) — випускник.

Народився у м. Житомирі. Рано залишився сиротою, але попри всі труднощі з юних років виявляв силу духу, доброту і наполегливість. Навчався у ЗОШ №8 (нині — ліцей №8). Займався спортом, здобув другий розряд із самбо. Після строкової служби в армії опанував фах слюсаря-ремонтника в ПТУ № 17 (нині приєднане до ПКТІ м. Житомира), а згодом закінчив Житомирський технологічний коледж КНУБА.

Все своє життя Якуб присвятив чесній праці, ніколи не боявся викликів долі. Часто виїжджав за кордон, щоби підтримати родину, але завжди залишався вірним Україні. У нього було велике, чуйне серце — він щиро любив дітей, співчував чужому болю, жив по совісті, був віроючою людиною. Якуб був прикладом вірності, щедрості, справедливості та внутрішньої сили. Його слова мали вагу, а підтримка — силу.

Він мріяв збудувати Церкву та притулок для тварин — і це ще одне свідчення його доброти та духовності.

Вірний син України, люблячий батько, відданий друг — людина з великої літери. З перших днів повномасштабного вторгнення російських військ Якуб добровільно став на захист України. Вірив у Перемогу, вболівав за кожного побратима, завжди залишався непохитним у прийнятті рішень та виконанні поставлених завдань.

За відвагу був нагороджений медаллю «За жертву крові в боях за волю України», медаллю «Ветеран війни — учасник бойових дій», численними подяками та грамотами командування.

11.07.2025 р. загинув під час виконання бойового завдання.

Черниш Петро Дмитрович (29.07.1970 — 21.11.2025) — випускник, сержант.

Народився у с. Яроповичі на Житомирщині. Закінчив місцеву загальноосвітню школу. Фах оператора верстатів з програмним керуванням здобув у ПТУ № 17 (нині приєднане до ПКТІ м. Житомира).

Проходив строкову військову службу за межами України. Повернувшись до цивільного життя, створив сім’ю. Працював на Державному будівельному комбінаті, згодом — на меблевій фабриці «Інтерстиль», в ІП «Євроголд Індестріс ЛТД», а також за кордоном. Петро ніколи не цурався праці — знав її ціну, мав золоті руки: вдома всі меблі були зроблені ним власноруч. Завжди допомагав матусі по господарству в селі.

Він був працьовитим, щирим, добрим і винахідливим, усе робив з душею. Мав спортивну статуру, любив риболовлю та природу, смачно готував, дбав про всіх навколо і ніколи не скаржився на труднощі. Безмежно кохав дружину. Як справжній чоловік мріяв про щасливе майбутнє для рідних і близьких. І понад усе любив Україну.

Коли у 2014 році розпочалася війна, без вагань став на захист Батьківщини. Був учасником АТО/ООС. За мужні та самовіддані дії нагороджений відзнакою Президента України «За участь в Антитерористичній операції», медаллю «Учасник АТО». Після демобілізації працював у ПрАТ «Біомедскло».

Із початком повномасштабного вторгнення рф знову став у стрій у складі одного з підрозділів ЗСУ. Мав велику повагу серед побратимів і командирів, сам завжди підтримував і піклувався про них. Болісно переживав втрати друзів по зброї.

Він пройшов пекло війни. З-під Бахмута та Часового Яру разом із побратимами виходив пішки з оточення, зазнав важкої контузії. За відвагу та службу був нагороджений відзнакою Президента України «За оборону України», медаллю «Ветеран війни — учасник бойових дій», почесним нагрудним знаком «Знак Пошани».

Згодом, захищаючи Україну на Харківщині, отримав поранення. Після реабілітації знову повернувся у стрій, бо не міг інакше. Побратими стали його другою сім’єю — тими, хто розуміє ціну життя і смерті, хто ділив останній хліб і воду, хто знає, що таке справжнє пекло війни.

21 листопада 2025 р. під час виконання бойового завдання із захисту Батьківщини на Харківщині загинув.