Кирильчук Андрій Володимирович (18.11.1996 — 16.03.2022) — випускник 2016 року, старший сержант, старший оператор 2 взводу протитанкових керованих ракет батареї протитанкових керованих ракет бригадної артилерійської групи 95 окремої десантно-штурмової бригади.

Народився в с. Ришавка Коростенського району.  Навчався в  Ришавській ЗОШ, яку в 2014 році закінчив та  вступив до Житомирського професійного політехнічного  ліцею №6 (нині приєднано до КНТ “ПКТІ м. Житомира”).

З 13 жовтня 2016 року по 05 квітня 2018 року служив в Збройних Силах. Закінчивши строкову службу в ЗСУ пішов працювати за спеціальністю електро-газо зварювальник в ТДВ «Коростенський щебеневий завод» (гірничий цех). Пропрацювавши рік звільнився та вступив до лав ЗСУ 95 окремої десантно-штурмової бригади за контрактом. По службі був відправлений до Харківської області Ізюмського району в н.п Кам’янка.  16.03.2022 року, виявивши стійкість і мужність, виконуючи свій військовий обов’язок загинув у бою за нашу Батьківщину.

Посмертно нагороджений орденом «ЗА МУЖНІСТЬ» ІІІ ступеня та відзнакою Коростенської міської територіальної громади «За МУЖНІСТЬ та ВІДВАГУ», посмертно.

Сидоренко Кирило Олександрович (05.12.1996 — 05.04.2022) — випускник, старший солдат.

Народився в Житомирі, навчався в ЗОШ №7, далі вступив до Житомирського професійного політехнічного  ліцею №6 (нині приєднано до КНТ “ПКТІ м. Житомира”).

Проходив строкову службу в ЗСУ. На початку повномасштабної війни з рашистами став на захист України. Спочатку — в лавах ТрО, а потім в одному із підрозділів спеціального призначення.

Загинув під час бою із російськими окупантами біля Високопілля Бериславського району Херсонської області.

Указом Президента України №361/2023 від 30 червня 2023 року, нагороджений орденом “За мужність” ІІІ ступеня посмертно.

Максименко Владислав Максимович (19.01.2000 — 06.04.2022) — випускник.

Народився в у м. Києві, проте жив та зростав у м. Житомирі. Тут він ріс, мріяв, навчався у ЗОШ №26, (нині — ліцей №26). Тут робив перші кроки до дорослого життя, здобув робітничу професію у Житомирському професійному політехнічному  ліцеї №6 (нині приєднано до КНТ “ПКТІ м. Житомира”).

Владислав захоплювався спортом і книжками, мріяв стати хірургом — рятувати життя, як його дідусь. Але замість безтурботної молодості — війна. Пройшов строкову службу, а згодом — пекло передової під час проведення операції об’єднаних сил. Донеччина, Луганщина… вибухи, втрати, біль. Він мав поранення, та не зламався. Повернувся знову до побратимів, бо почалася нова, ще страшніша війна — повномаштабне вторгнення рф в Україну.

6 квітня 2022 року при виконанні бойового завдання із захисту Батьківщини його життя обірвалося… Та у нашій пам’яті його патріотизм, мужність, жертовність. Лише через три роки і півтора місяця він повернувся на щиті у рідний Житомир.

Дубенюк Дмитро Андрійович (06.09.2001 — 19.06.2022) — випускник, солдат.

Народився у с. Волиця Житомирського району. Навчався у ЗОШ села Сінгури, пізніше — у ЗОШ села Рудня-Городище. З причин невиконання матір’ю батьківських обов’язків хлопчик був вилучений із сім’ї. Тимчасово перебував в Обласному притулку. Далі бабуся, встановивши опіку, замінила Дмитру батьків, дарувала йому любов і сімейний затишок. Саме тут, у Житомирі, Дмитро здобув базову середню освіту у ЗОШ №7. Опісля навчався у Житомирському професійному політехнічному  ліцеї №6 (нині приєднано до КНТ “ПКТІ м. Житомира”) за робітничою спеціальністю «Газоелектрозварювальник». Отримав диплом із відзнакою.

Юнак мав заповітну мрію — стати військовим, вступити до Військового інституту. Тому, не роздумуючи, після закінчення ПТУ став до лав ЗСУ. Із жовтня 2020 року Дмитро на захисті України від російських окупантів.

Мужньо виконував свій військовий обов’язок, за що зовсім юним Воїн був відзначений державною нагородою «Ветеран війни», грамотами командування ЗСУ.

Указом Президента України №25/2023 від 20 січня 2023 року, нагороджений орденом “За мужність” ІІ ступеня посмертно.

Шапіренко Річард Павлович (9.03.1995 — 3.11.2022) — випускник, солдат.

Народився у Житомирі. Навчався у ЗОШ №36, далі вступив до Житомирського професійного політехнічного  ліцею №6 (нині приєднано до КНТ “ПКТІ м. Житомира”).

З початком повномасштабного вторгнення рашистів — став на захист України.
Загинув під час виконання бойових завдань, обороняючи Андріївку на Луганщині.

Указом Президента України №25/2023 від 20 січня 2023 року, нагороджений орденом “За мужність” ІІІ ступеня посмертно.

Остапчук Андрій Олександрович (31.07.2001 — 08.12.2022) — випускник, старший солдат 25-ї бригади Національної гвардії України імені Князя Аскольда.

Народився в смт. Ємільчине на Житомирщині. Навчався в Житомирському професійному політехнічному  ліцеї №6 (нині приєднано до КНТ “ПКТІ м. Житомира”), де здобув професію електромеханіка.

З липня по грудень 2020 року Андрій проходив строкову службу у 25 бригаді охорони громадського порядку імені князя Аскольда Північного ОТО Національної гвардії України, де пізніше підписав контракт. На момент повномасштабного вторгнення був на посаді помічника начальника військового наряду (гранатометника).

Після звільнення Київської області, виявив добровільне бажання вступити до складу 1 БРОП НГУ для звільнення від російської навали східні території нашої держави.

З метою посилення військ ОТУ «Лиман» для здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі й стримування збройної агресії російської федерації у Донецькій та Луганській областях, 09.08.2022 батальйонно-тактична група вибула у службове відрядження, в складі якої був старший солдат Андрій Остапчук. Гвардієць був прикладом сміливості для побратимів та без вагань виконував накази командирів.

8 грудня 2022 року під час здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії російської федерації в східній околиці Білогорівки, Лисичанської територіальної громади Сєвєродонецького району Луганської області під час штурмових дій противника за підтримки ствольної артилерії отримав поранення несумісне з життям.

Указом Президента України №161/2023 від 17 березня 2023 року, нагороджений орденом “За мужність” ІІІ ступеня посмертно.

Куліковський Микита Олегович (02.06.1999 — 19.02.2023) — випускник 2018 року, солдат, водій технічного відділення інженерно-технічного взводу інженерно-технічної роти групи інженерного забезпечення 30-ї окремої механізованої бригади імені князя Костянтина Острозького.

Народився у м.Житомир.  В 2006-2015 рр. навчався Житомирському екологічному ліцеї №24. В 2015-2018 рр. навчався в Житомирського професійного політехнічного  ліцею №6 (нині приєднано до КНТ “ПКТІ м. Житомира”), здобув професію електрогазозварник, водій транспортних засобів категорії «С».

Працював на ЖЗМК.  З травня 2019 року по листопад 2020 року проходив строкову службу, був прикордонником. Після служби продовжив працювати на ЖЗМК. Був дуже веселою, життєрадісною людиною, не мав шкідливих звичок, дуже любив футбол та тварин. Мріяв про власне житло, автомобіль та створення сімʼї. Та клята війна зруйнувала все його життя.   

З вересня 2022 року був мобілізований у Збройні Сили України водієм технічного відділення інженерно-технічного взводу інженерно-технічної роти групи інженерного забезпечення військової частини А0409 30 бригади. Був відданий своїй справі, чесно виконував свої завдання і обов’язки. Та до останнього захищав незалежність України.

Загинув під час масованого обстрілу з боку збройних сил російської федерації поблизу н. п. Берхівка, Бахмутський район Донецької області.

Костецький Олександр Віталійович (18.01.1976 — 20.02.2023) — випускник.

Народився у Житомирі, закінчив Ліцей №16. Здобув спеціальність електрогазозварника в Житомирському професійному політехнічному  ліцеї №6 (нині приєднано до КНТ “ПКТІ м. Житомира”), проходив строкову службу в ЗСУ. Працював на місцевих підприємствах. Захоплювався історією, грав на гітарі.

Після початку повномасштабної агресії рф в Україні, добровільно долучився до лав однієї із піхотних бригад ЗСУ.

Загинув, відбиваючи атаки російського агресора на сході України.

Рябенко Вадим Вадимович (25.07.1988 — 21.04.2023) — випускник.

Народився у Миколаєві. Незабаром сім’я переїхала до Первомайська Харківської області, де Вадим отримав середню освіту. Опісля — переїзд до Житомира. Тут закінчив Житомирський професійний політехнічний  ліцей №6 (нині приєднано до КНТ “ПКТІ м. Житомира”) та отримав професію автослюсаря-водія. Займався бізнесом, частково — за кордоном. Захоплювався спортом, зокрема боксом, грою на гітарі, писав вірші.

У перший день повномасштабної агресії повернувся з-за кордону, щоб стати на захист України. У лавах ЗСУ брав участь у найгарячіших бойових точках.

Загинув, відстоюючи східні рубежі України.

Горшкальов Ярослав Михайлович (30.09.1979 — 16.05.2023) — випускник, старший солдат.

Народився в с. Мала Горбаша Черняхівського району Житомирської області. Тут пішов до початкової школи. З 5 класу навчався в школі с. Велика Горбаша. Потім навчався в Житомирському професійному політехнічному  ліцеї №6 (нині приєднано до КНТ “ПКТІ м. Житомира”), отримав професію «Електрогазозварник».

Деякий час працював за фахом. Мав досвід роботи у Житомирському національному агроекологічному університеті на посаді робітника з експлуатації та обслуговування котельні. З 2019 року на посаді слюсаря-ремонтника трудився в ТОВ «Житомирський молочний завод».

Після повномасштабного вторгнення був призваний по мобілізації до лав ЗСУ. За час проходження військової служби зарекомендував себе з позитивної сторони. Функціональні обов’язки виконував відмінно, користувався авторитетом серед побратимів.

Загинув в м. Бахмут Донецької області.

Указом Президента України №715/2023 від 30 жовтня 2023 року, нагороджений орденом “За мужність” ІІІ ступеня посмертно.

Яценко Владислав Юрійович (13.04.2000 — 30.05.2023) — випускник, старший солдат.

Народився в с.Росівка Черняхівського району Житомирської області. Батьки Владислава — Юрій Павлович і Наталія Володимирівна – працювали в місцевому сільському господарстві, будували будинок.

Молодшого Владислава дуже чекав і любив старший на три роки брат Віталій. На жаль, щасливе сімейне життя обірвав трагічний випадок: коли молодшому сину Владиславу було лише шість місяців, його батько трагічно загинув. Рік потому мама Наталія придбала будинок в сусідньому районі в с. Старий Бобрик, де із синами розпочала нову сторінку життя. Через два роки у Владислава з’явився вітчим, який прийняв хлопців як рідних синів. Згодом сім’я стала більшою — і Влад став старшим братом для сестрички Іринки, з якою завжди бавився із задоволенням.

У 2006 році Владислав став першокласником. Навчався без проблем. Після закінчення Новоборівської ЗОШ, юнак вступив на навчання до Житомирського професійного політехнічного  ліцею (нині приєднано до КНТ “ПКТІ м. Житомира”), обравши фах електрогазозварника. Владислав мав багато друзів, адже був легким у спілкуванні і при тому відповідальним та справедливим. Навчався із задоволенням та гарними результатами.

Після навчання в ліцеї — строкова військова служба. 28 травня 2019 року Владислав Яценко став прикордонником. Служив на кордоні з Молдовою. За сумлінне виконання службових обов’язків був нагороджений Грамотами Південного регіонального управління Державної прикордонної служби України і 9 прикордонного загону ім. Січових Стрільців. 28 листопада 2020 року був звільнений в запас.

Повернувшись додому, Влад обрав роботу за фахом — пішов працювати на Житомирський завод металоконструкцій. За відповідальність і працелюбність його поважали в колективі.

З початку повномасштабного вторгнення Владислав Яценко у складі прикордонного загону став на захист України. З вірою в перемогу над ворогом і очищення української землі від окупантів, він разом з побратимами на фронті давав усім нам можливість жити тут, у рідному краї. До останнього солдат Яценко Владислав Юрійович залишився вірним військовій присязі і своїй країні.

Загинув поблизу н. п. Кармазинівка Луганської області під час виконання бойового завдання.

Указом Президента України №448/2023 від 26 липня 2023 року, нагороджений орденом “За мужність” ІІІ ступеня посмертно.

Рихвальський Петро Петрович (26.03.1975 — 24.07.2023) — випускник.

Народився у Житомирі. Навчався у ЗОШ №26. Після закінчення школи вступив до Житомирського професійного політехнічного  ліцею №6 (нині приєднано до КНТ “ПКТІ м. Житомира”), де здобув професію «Газоелектрозварювальник».

Опісля проходив строкову службу в лавах ЗСУ. Повернувшись до цивільного життя, працював у приватному бізнесі.

Був одружений, мав дітей. Любив природу, захоплювався риболовлею та полюванням.

З березня 2022 року добровільно став на захист держави від російських окупантів у складі ТРО ЗСУ. Героїчно загинув під час виконання бойового завдання із захисту Батьківщини.
Лише через 10 місяців Герой на щиті повернувся до рідного міста.

Яковенко Максим Вікторович (29.05.2000 — 30.07.2023) — випускник, солдат.

Народився у Житомирі. Ріс в опікунській сім’ї, його вихованням займалися бабуся та старша сестра. Навчався у ЗОШ №26, закінчив Житомирський професійний політехнічний  ліцей №6 (нині приєднано до КНТ “ПКТІ м. Житомира”).

Деякий час працював за цивільними спеціальностями.

З березня 2023 року став на захист України у боротьбі з російським агресором.

Героїчно загинув під час виконання бойового завдання на східному напрямку.

Указом Президента України №755/2023 від 17 листопада 2023 року, нагороджений орденом “За мужність” ІІІ ступеня посмертно.

Кондратюк Ігор Олександрович (08.05.1969 — 18.01.2024) — випускник.

Народився у Житомирі. Закінчивши ЗОШ №25, вступив до Житомирського професійного політехнічного  ліцею №6 (нині приєднано до КНТ “ПКТІ м. Житомира”), де здобув робітничу професію.

Опісля проходив строкову військову службу у прикордонних військах. Брав участь в операції виведення радянських військ з Афганістану. Повернувшись до цивільного життя, продовжив службу в силових структурах.

Водночас вдосконалював свої знання в Житомирському кооперативному фаховому коледжі бізнесу і права, де здобув спеціальність «Юрист». Почав працювати в Державній податковій службі України та паралельно навчався в Державному податковому університеті у місті Ірпінь. З 2002 року працював у Державній митній службі України.

Завжди піклувався про свою родину, був люблячим татом та чоловіком, турботливим дідусем. Захоплювався разом із сином рибальством і «тихим полюванням». Цінував родинні традиції.
З вересня 2022 добровільно став на захист України від російських агресорів у лавах Державної прикордонної служби України.

Героїчно загинув 18.01.2024 під час виконання бойового завдання. Лише через 8 місяців Герой на щиті повернувся до рідного міста.

Остапчук Олександр Володимирович (05.10.1981 — 25.01.2024) — випускник.

Народився у Житомирі. Після закінчення Ліцею №22 опанував робітничу професію у Житомирському професійному політехнічному  ліцею (нині приєднано до КНТ “ПКТІ м. Житомира”). Продовжив навчання у Житомирському технологічному коледжі та отримав кваліфікацію технолога з обробки деревини.

Працював на будівельних майданчиках Житомира. Був вагомою підтримкою для мами. З вересня 2023 року мобілізований, став до лав ЗСУ.

Героїчно загинув, виконуючи бойове завдання в Донецькій області.

Кучаєв Сергій Володимирович (30.06.1976 — 08.02.2024) — випускник, солдат.

Народився у Житомирі. Після закінчення ЗОШ №6 опанував робітничу професію у Житомирському професійному політехнічному  ліцеї (нині приєднано до КНТ “ПКТІ м. Житомира”). Працював на підприємствах Житомира. Мав дружину, діток.

Із липня 2023 року став на захист держави в складі ЗСУ. Проходив військову підготовку у
Німеччині.

Петрук Сергій Вікторович (06.07.1988 — 12.02.2024) — випускник.

Народився у Житомирі. Закінчивши ліцей №24, вступив до Житомирського професійного політехнічного  ліцею (нині приєднано до КНТ “ПКТІ м. Житомира”) та опанував робітничу професію газоелектрозварювальника.

Далі — професійна діяльність у приватному бізнесі.

Із липня 2023 року добровільно став на захист України від російських окупантів. Із побратимами пройшов не одну гарячу точку, самовіддано захищаючи Батьківщину.

Захисник героїчно загинув 12 лютого 2024 року під час виконання бойового завдання із захисту України. Лише через майже півтора місяці Герой на щиті повернувся до рідного міста.

Указом Президента України №352/2024 від 17 червня 2024 року, нагороджений орденом “За мужність” ІІІ ступеня посмертно.

Коннов Андрій Вікторович (24.12.1980 — 18.02.2024) — випускник. Військовослужбовець 3-ої окремої важкої механізованої «Залізної» бригади.

Народився в місті Житомир. До першого класу пішов у школу №8 м. Житомира, а згодом займався спортом (боротьбою) у школі №17. Після закінчення школи вступив до Житомирського професійного політехнічного  ліцею (нині приєднано до КНТ “ПКТІ м. Житомира”), де здобув професію кранівника.

Після навчання працював майстром із виробництва шкарпеток на приватному підприємстві «ЗІМ».

У червні 2018 року разом із родиною переїхав до села Глибочиця Житомирського району.

У 2023 році Андрій був призваний до лав Збройних Сил України, служив у складі 3-ї механізованої бригади та проходив службу в найгарячіших точках фронту.

18 лютого 2024 року його мама отримала сповіщення про зникнення сина безвісти.

А вже 21 лютого 2025 року прийшло повідомлення про присвоєння Андрію статусу учасника бойових дій та Ветерана війни.

Любов Петрівна щодня чекала на сина і вірила, що він повернеться додому живим. Андрій часто снився їй, і вона не втрачала надії.

Проте 21 серпня 2025 року надійшла страшна звістка: при виконанні бойового завдання в Харківській області, Куп’янському районі, поблизу села Сеньківка, її син Андрій загинув.

Машталер Петро Олегович (15.05.1986 — 28.04.2024) — випускник, солдат.

Народився у Житомирі. Здобув базову середню освіту в ЗОШ №7, далі вступив до Житомирського професійного політехнічного  ліцею (нині приєднано до КНТ “ПКТІ м. Житомира”), де отримав робітничу професію.

Після навчання був приватним підприємцем, працював на будівельних майданчиках міста.
З юних літ захоплювався екстремальним велоспортом, представляв місто на всеукраїнських змаганнях.

Із грудня 2022 року — на захисті України від російських окупантів на східних рубежах. За мужність і героїзм нагороджений медаллю «Ветеран війни», Почесним нагрудним знаком «Золотий хрест», Почесним знаком «Шлях честі».

Указом Президента України №488/2024 від 26 липня 2024 року, нагороджений орденом “За мужність” ІІІ ступеня посмертно.

Русніченко Максим Геннадійович (20.10.1986 — 21.05.2024) — випускник.

Народився у Житомирі. Навчався у ЗОШ №32. Далі вступив до Житомирського професійного політехнічного  ліцею (нині приєднано до КНТ “ПКТІ м. Житомира”), де здобув професію «Газоелектрозварювальник». Опісля вступив до Житомирського будівельного коледжу і здобув спеціальність «Технік-будівельник». Працював на підприємствах Житомира.

Був турботливим татом, люблячим сином, чуйним братом, відповідальним хрещеним батьком.

Із січня 2023 року став на захист держави від російських окупантів в одному з підрозділів ЗСУ.

Героїчно загинув під час виконання бойового завдання із захисту України.

Корнілов Данило Вікторович (07.08.2003 — 26.05.2024) — випускник.

Народився у м. Житомирі. Навчався у Ліцеї №24. Далі — в Житомирському професійному політехнічному  ліцеї (нині приєднано до КНТ “ПКТІ м. Житомира”), де здобув професію «Газоелектрозварювальник».

Працював за спеціальністю у приватному бізнесі.

З початку повномасштабного вторгнення російської федерації добровільно став на захист України в складі ТРО. Потім — в іншому військовому підрозділі ЗСУ.

Мав кохану дівчину, та, на жаль, не встиг одружитися…

За сумлінне виконання бойових завдань, мужність та відвагу був відзначений грамотами та бойовою відзнакою Міноборони України.

Героїчно загинув 26 травня 2024 року під час виконання бойового завдання із захисту України.

Балаховський Сергій Юрійович (15.05.1982 — 27.06.2024) — випускник, солдат.

Народився в м. Житомир. Після закінчення Житомирського професійного політехнічного  ліцею №6 (нині приєднано до КНТ “ПКТІ м. Житомира”) здобув фах газоелектрозварювальника, працював за спеціальністю на приватних підприємствах рідного міста.

У повсякденному житті був люблячим чоловіком та батьком трьох дітей. Захоплювався туризмом, риболовлею. Мріяв про власну справу та будівництво сімейного дому.

З перших місяців повномасштабного вторгнення росії став до лав захисників України. Добровільно взяв на себе відповідальність захищати Батьківщину, ризикуючи власним життям.

За мужність і відданість державі був нагороджений відзнакою «Учасник бойових дій».

Загинув під час виконання бойового завдання.

Указом Президента України №684/2024 від 03 жовтня 2024 року, нагороджений орденом “За мужність” ІІІ ступеня посмертно.

Криваківський Микола Антонович (23.05.1976 — 14.07.2024) — випускник.

Народився у Житомирі. У Житомирському професійному політехнічному  ліцеї №6 (нині приєднано до КНТ “ПКТІ м. Житомира”) здобув професійну освіту.

З перших днів повномасштабного вторгнення рф став на захист України в одному з бойових підрозділів ЗСУ. Виконував завдання у гарячих точках: Макіївка, Часів Яр, Вовчанськ та інших районах бойових дій.

Перебуваючи на лікуванні у Полтаві, завершив свій земний шлях.

Марченко Руслан Олегович (22.06.2001 — 22.07.2024) — випускник, молодший сержант.

Народився у Житомирі. Закінчив ЗОШ №15. Реалізував себе у зварювальній справі, закінчивши Житомирський професійний політехнічний  ліцей (нині приєднано до КНТ “ПКТІ м. Житомира”). Опісля працював на різних підприємствах нашого міста і за його межами.

Захоплювався мото- та автотехнікою, міг полагодити своїми руками різні марки автомобілів та мотоциклів. Завжди піклувався про свою родину, допомагав по господарству. Та найбільшу радість йому приносила усмішка мами, коли дарував їй квіти. Мріяв створити власну сім’ю, та війна зламала всі життєві плани.

З квітня 2023 року добровільно став на захист України від російських агресорів.

За мужні і самовіддані дії при захисті України був нагороджений відомчими відзнаками: відзнакою «Учасник бойових дій — Ветеран війни», відзнакою «За жертву крові в боях за волю України».

Героїчно загинув 22.07.2024 під час виконання бойового завдання. Лише через 2 місяці Герой на щиті повернувся до рідного міста…

Бродський Ігор Олександрович (16.12.1976 — вересень 2024) — випускник.

Народився у Житомирі. Навчався у ЗОШ №3, далі у Житомирському професійному політехнічному  ліцеї №6 (нині приєднано до КНТ “ПКТІ м. Житомира”), де здобув фах автомеханіка.

Надалі проходив строкову військову службу у лавах ЗСУ. Повернувшись до цивільного життя, працював за спеціальністю у приватному бізнесі.

Із січня 2023 року боронив Україну у складі одного з підрозділів ЗСУ. Ставився виважено і відповідально до поставлених завдань із захисту Батьківщини.

У вересні 2024 року смерть вирвала Воїна з лав Захисників.

Калита Валентин Валентинович (29.06.1982 — 18.10.2024) — випускник.

Народився у с. Городище на Житомирщині. Невдовзі сім’я переїхала до Житомира. Закінчив ЗОШ №8. Опісля вступив до Житомирського професійного політехнічного  ліцею №6 (нині приєднано до КНТ “ПКТІ м. Житомира”), де здобув спеціальність «Зварювальник, водій». Працював на підприємствах нашого міста.

З дитинства захоплювався та займався спортом, зокрема кікбоксингом, карате, плаванням. Був щирою, відкритою, добродушною людиною. Мав золоті руки.

Любив куховарити. Мріяв створити власну сім’ю.

З квітня 2022 добровільно став на захист України від російських агресорів.

Юзвенко Ігор Валентинович (19.02.1980 — 31.10.2024) — випускник.

Народився у Житомирі. Закінчив ЗОШ №14. Опісля вступив до Житомирського професійного політехнічного  ліцею №6 (нині приєднано до КНТ “ПКТІ м. Житомира”), де здобув робітничу професію «Автослюсар-водій».

Надалі проходив строкову військову службу. Повернувшись до цивільного життя, працював на різних будівельних майданчиках нашого міста та за межами України.

З дитинства захоплювався футболом, був вихованцем ДЮСШ ЖМР.

Ігор Валентинович був люблячим татом, турботливим сином, надійним і вірним другом, товаришем.

Справжній патріот, не байдужий до долі своєї країни, з перших днів повномасштабного вторгнення рф став на захист України у лавах ТРО ЗСУ.

Героїчно загинув під час виконання бойового завдання.

Кобилецький Андрій Миколайович (08.01.1983 — 02.11.2024) — випускник.

Народився у Житомирі. Навчався в ЗОШ №16, а потім вступив до Житомирського професійного політехнічного  ліцею №6 (нині приєднано до КНТ “ПКТІ м. Житомира”), де здобув професію “Автослюсар-водій”.

Після закінчення навчання працював на різних підприємствах Житомира.

З перших днів повномасштабного вторгнення став на захист України у складі Територіальної оборони Збройних сил України. Він боронив країну на найскладніших напрямках лінії зіткнення з російськими військами, здобувши повагу серед друзів, побратимів та командирів.

Поховали воїна у Житомирі на Алеї Слави Корбутівського міського кладовища.

Слюта Артем Олександрович (02.04.1999 — 06.11.2024) — випускник 2018 року, солдат, навідник зенітного артилерійського відділу ракетно-артилерійського взводу роти вогневої підтримки.

Народився в м. Житомирі. У 2005 році пішов до 1 класу ЗОШ №1 І-ІІІ ступенів м. Житомира. Після закінчення 9 класу у 2015 році вступив на навчання до Житомирського професійного політехнічного ліцею (нині приєднано до КНТ “ПКТІ м. Житомира”), де здобував професію електрогазозварника.

Після навчання працював на каменеобробних підприємствах м. Коростишів, а потім охоронцем в м. Київ. 

07 червня 2024 року був мобілізований до лав ЗСУ. Після закінчення військових навчань солдат служив навідником зенітного артилерійського відділу ракетно-артилерійського взводу роти вогневої підтримки. Загинув внаслідок скиду з FPV дрона противника поблизу населеного пункту Приютне Пологівського району Запоріжської області.  

Похований на Корбутівському кладовищі м. Житомира

Кісярчук Володимир Володимирович (09.03.1971 — 08.11.2024) — випускник.

Народився в місті Житомирі. Володимир був найстаршим серед трьох дітей у сім’ї — мав брата та сестру. Змалку вирізнявся відповідальністю, добротою та турботливістю. Допомагав батькам, піклувався про молодших, умів підтримати у складну хвилину. Вже з дитинства він був людиною, на яку можна було покластися, — надійною опорою для своїх рідних.

Навчався у Житомирській школі №34, яка нині є Ліцеєм №34. Після закінчення школи здобув професію слюсаря-монтажника у Житомирському професійному політехнічному ліцеї (нині приєднано до КНТ “ПКТІ м. Житомира”). Працював на заводі ВАТ «Електровимірювач».

У 1989–1991 роках проходив строкову військову службу. Армія стала важливим етапом його життя, там він загартував характер, виховав у собі дисципліну і відповідальність. Після повернення додому Володимир здобув спеціальність полірувальника й багато років чесно та сумлінно працював за професією.

У 1998 році Володимир створив сім’ю. Разом із коханою дружиною вони будували своє життя, долали труднощі, раділи щасливим моментам і створювали родинний затишок. Дружина стала для нього підтримкою та розрадою.

У подружжя народилася довгоочікувана донечка, а невдовзі синочок. Народження дітей стало для Володимира найбільшою радістю та гордістю. Він безмежно любив своїх дітей, пишався ними, підтримував у всьому та прагнув бути для них надійним татом, опорою і захистом.

Любив прості, щирі радощі життя. Любив тихе полювання, книги, родинні вечори. Мріяв видати доньку заміж, побачити її щасливою, а на старості років — тішитися онуками. У нього були звичайні людські мрії — про родину, дітей, майбутнє та спокійне життя поруч із найдорожчими людьми.

Для своїх дітей він назавжди залишиться люблячим татом, а для дружини — коханим чоловіком.

Із початку повномасштабного вторгнення росії в Україну не залишився осторонь. 24 березня 2022 року він добровільно став на захист України.

Мужньо виконував військовий обов’язок, залишався вірним Військовій присязі, своїм побратимам та Україні. У серпні 2022 року був нагороджений медаллю «Ветеран війни — учасник бойових дій» — відзнакою, що засвідчує його участь у захисті України.

8 листопада 2024 року, під час виконання бойового завдання на Донеччині, у Краматорському районі, поблизу села Терни, зник безвісти.

Для його родини розпочався один із найважчих періодів — період невідомості та довгого очікування. Дружина, діти, рідні жили надією. Вірили. Чекали. Кожен день починався з думки про нього і завершувався надією, що завтра обов’язково з’явиться звістка. Вони мріяли лише про одне — знову побачити Володимира живим… Місяці змінювалися роками, але надія не згасала…

Через рік і десять місяців Герой повернувся до рідного Житомира на щиті…

Кособуцький Дмитро Олександрович (06.11.1997 — 17.11.2024) — випускник.

Народився у Житомирі. До 7 класу навчався у ЗОШ №16 (нині — ліцей №16), а з 7 по 9 клас — у Зороківському козацькому ліцеї, де мав виховання, зорієнтоване на історію, досягнення, традиції рідної України. У 16 років Дмитро втратив маму — важке випробування загартувало його характер і зробило його опорою для старшої сестри.
Після навчання у Козацькому ліцеї він закінчив Житомирський професійний політехнічний  ліцей №6 (нині приєднано до КНТ “ПКТІ м. Житомира”), здобувши професію електрогазозварника-бляхаря.

Згодом пройшов строкову військову службу, після якої працював у компанії «ІП Євроголд Індестріс ЛТД» на посаді оператора верстатів з програмним керуванням 5-го розряду.
Дмитро був надзвичайно добрим і щирим хлопцем, спокійним, врівноваженим, завжди готовим прийти на допомогу. Його цінували друзі, поважали колеги. Любив природу, ліс, риболовлю, обожнював тварин, особливо муркотливих пухнастиків. Мріяв створити сім’ю, придбати власний будинок, жити мирним і щасливим життям…

Але війна, розв’язана рф проти України, зруйнувала всі плани юнака. Із перших днів повномасштабного вторгнення рф Дмитро не залишився осторонь — займався волонтерством, допомагав розбирати завали після обстрілів Житомира, а вже у березні 2022 р. добровільно став до лав Захисників України в одному з підрозділів ЗСУ.

За мужність, відвагу та самовідданість при виконанні бойових завдань нагороджений медалями: «Хрест 60 ОМБр», «Ветеран війни — Учасник бойових дій», численними пам’ятними відзнаками.

17.11.2024 р. загинув під час виконання бойового завдання поблизу н. п. Терни на Донеччині. Лише через рік Герой на щиті повернувся до рідного міста…

Шлямар Андрій Миколайович (22.02.1988 — 23.01.2025) — випускник.

Народився в Житомирі. Тут минули його дитинство та юність, тут він здобув освіту в ЗОШ №36 (нині — ліцей №36). Опісля було навчання у Житомирському професійному політехнічному  ліцеї №6 (нині приєднано до КНТ “ПКТІ м. Житомира”), де здобув професію слюсаря.

Далі строкова військова служба. Саме тоді Він склав Військову присягу на вірність українському народові, залишившись вірним їй до останнього подиху, отримав першу військову спеціальність і пройшов важливу школу життя, яка загартувала його характер.

Андрій був людиною щирого і доброго серця. Усі, хто знав його, згадують як відкриту, доброзичливу і водночас принципову людину. Андрій — невиправний оптиміст. Він завжди поспішав на допомогу, ніколи не відмовляв, коли комусь були потрібні підтримка, добре слово.

Сім’я була для Андрія найбільшою цінністю. Турбота про рідних і близьких, готовність підтримати їх та бути поруч були важливою частиною його життя.

До початку повномасштабного вторгнення працював слюсарем на ПрАТ «Житомирський завод огороджувальних конструкцій».

Його шлях захисника України розпочався ще у роки антитерористичної операції на сході держави. У 2014–2015 роках Андрій брав участь у бойових діях у районі Волновахи Донецької області. Там пройшов через важкі випробування, здобув бойовий досвід і загартувався як Воїн.

Після повернення додому Андрій намагався жити мирним життям, працювати, бути поруч із рідними.

Та з початком повномасштабного вторгнення рф у 2022 році його знову покликав обов’язок захищати Батьківщину.

Андрій служив розвідником-радіотелефоністом. Виконував бойові завдання, залишаючись вірним своєму обов’язку перед Україною.

23 січня 2025 року загинув під час виконання бойового завдання в районі ведення бойових дій поблизу н. п. Янтарне Покровського району Донецької області.

Понад рік і сім місяців рідні чекали на повернення Героя.

Гаврилюк Сергій Васильович (07.05.1977 — 25.01.2025) — випускник, солдат.

Народився у м. Житомирі, де пройшли його дитинство та юність. Навчався у ЗОШ №7 (нині — ліцей №7), здобув фах зварювальника в Житомирському професійному політехнічному  ліцеї №6 (нині приєднано до КНТ “ПКТІ м. Житомира”).

Після проходження строкової військової служби працював на різних підприємствах нашого міста, а також 8 років служив у Державній пожежно-рятувальній частині №1 м. Житомира. Створив власну родину, став батьком двох донечок, яких виховував із любов’ю та турботою.

Сергій мав широкий кругозір і всебічні інтереси: спорт, музика, настільний теніс, риболовля та відпочинок на природі. Його добродушність, щирість і готовність допомогти залишили теплі спогади в серцях багатьох.

Після початку повномаштабного вторгнення рф він добровільно став на захист України від російських агресорів в лавах ЗСУ. Брав участь у звільненні Херсона та обороняв найскладніші ділянки фронту. За мужні та самовіддані дії при захисті Батьківщини був нагороджений відомчою відзнакою — медаллю “Ветеран війни-Учасник бойових дій” та численними подяками від командування.

11 січня 2025 року, виконуючи бойове завдання, отримав важке поранення, від якого, на жаль, не зміг оговтатись. 25 січня 2025 року його серце зупинилося.

Указом Президента України №310/2025 від 20 травня 2025 року, нагороджений орденом “За мужність” ІІІ ступеня посмертно.

Бєлан Борис Євгенович (08.07.1972 — 17.04.2025) — випускник, молодший сержант.

Народився у м. Житомирі. Навчався у ЗОШ №22 (нині — ліцей №22). Після школи здобув робітничу професію слюсаря-монтажника та електрозварювальника у Житомирському професійному політехнічному  ліцеї №6 (нині приєднано до КНТ “ПКТІ м. Житомира”).

Ще з юних років Борис захоплювався автотехнікою та мототехнікою, стрільбою та спортом. Проходив строкову військову службу у морській піхоті на флоті в місті Балта, де здобув звання молодшого сержанта.

Він був вихований у родині справжніх патріотів, із гордістю носив військову форму та віддано служив Україні.

Повернувшись до цивільного життя, створив міцну родину, виховував трьох синів, передаючи їм любов до Батьківщини, людей, природи. Працював автомеханіком на підприємстві “АІС Житомир”, де зарекомендував себе як справжній фахівець своєї справи.

Борис Євгенович був чесною, справедливою, веселою, порядною людиною, справжнім другом і прикладом для наслідування. Його серце не дозволяло пройти повз чужу біду, він завжди допомагав тим, хто потребував підтримки.

З перших днів повномасштабного вторгнення рф Борис Євгенович став на захист України від російських агресорів в одному з підрозділів ЗСУ. Мужньо та самовіддано виконував бойові завдання, захищаючи рідну землю. За відвагу був відзначений нагородами: медаллю “За жертву крові в боях за волю України”, медаллю “Ветеран війни-Учасник бойових дій”, відзнаками та грамотами від командування.

17.04.2025р. під час виконання бойового завдання із захисту Батьківщини загинув в бою, віддавши своє життя за незалежність і майбутнє нашої держави.

Сорока Роман Богданович (26.11.1997 — 19.04.2025) — випускник.

Народився в місті Житомирі. Навчався у ЗОШ №26, нині — ліцей №26. Згодом здобував професію газоелектрозварювальника у Житомирському професійному політехнічному ліцеї №6 (нині приєднано до КНТ “ПКТІ м. Житомира”).

Для рідних Роман назавжди залишиться люблячим сином, турботливим братом і людиною з великим серцем. Він мав двох молодших сестричок, яких любив, підтримував та завжди намагався допомогти.

Умів по-справжньому дружити. Він був людиною, на яку можна було покластися у важку хвилину. Не залишався байдужим до чужої біди, щиро підтримував тих, хто потребував допомоги.

Він любив автомобілі, цікавився автотехнікою, особливе місце у його серці займали домашні чотирилапі улюбленці. Мріяв про просте людське щастя — створити власну сім’ю, мати свій дім, бути поруч із тими, кого любить.

У 2025 році став до лав Збройних Сил України, свідомо обравши шлях Захисника. Він узяв до рук зброю, щоб боронити рідну землю, своїх близьких та майбутнє України.

Прийнявши свій перший бій із ворогом, героїчно загинув поблизу н. п.Розлив, Великоновосілківська селищна громада, Волноваський район, Донецька область.

Лише через рік і п’ять місяців Роман повернувся до рідного Житомира на щиті.

Рудзей Сергій Іванович (17.07.1984 — 03.06.2025) — випускник, позивний МАМАЙ, військовослужбовець 115-ої окремої бригади територіальної оборони ЗСУ.

Народився в с. Вільшанка на Житомирщині, де пройшли його дитячі роки. Навчався в місцевій ЗОШ. Отримавши базову середню освіту, вступив до Житомирського професійного політехнічного  ліцею №6 (нині приєднано до КНТ “ПКТІ м. Житомира”) та отримав професію слюсаря-механіка.

Після закінчення училища — строкова військова служба у лавах ЗСУ. Опісля повернувся до рідного міста, де зосередився на розвитку власної справи, яку успішно започаткував.

Сергій мав глибоку любов до історії — з особливою цікавістю вивчав події минулого свого краю та всієї України, вивчав історію українського козацтва та національно-визвольних воєн. Він залучив багато людей до вивчення історії, викликав у них інтерес і спонукав до глибшого розуміння нашого минулого.

Сергій Іванович був харизматичнтим і фаховим президентом ГО ‘’Історично пошукове товариство ‘’ПОЛІССЯ ЗТ‘’, мав неабиякі ораторські здібності .

Разом з коханою дружиною створили щасливу сім’ю і подарували світові чудового синочка. Сергій дуже любив подорожувати та відпочивати зі своєю сім’єю в Карпатах та відкривати для себе нові місця України. Щоразу, коли вдавалося викроїти бодай мить, писав своїй коханій сповнені любові слова.

Мріяв про життя в незалежній вільній Україні, про щасливе майбутнє для свого синочка. Щиро любив і поважав свою матусю.

Сергій був щирим, веселим, завзятим, винахідливим, з прекрасним почуттям гумору, він умів знаходити спільну мову з усіма. Ніколи не залишався осторонь чужої біди, завжди приходив на допомогу тим, хто її потребував.

Із першого дня повномасштабного вторгнення російських агресорів добровільно став на захист України у складі 115-та окремої бригади територіальної оборони ЗСУ. Захищав північні рубежі нашої Батьківщини. Проходив навчання в Іспанії, Великобританії.

За мужні та самовіддані дії при захисті Батьківщини відзначений медаллю “Ветеран війни — Учасник бойових дій “.

Мужній та хоробрий Воїн, він мав повагу та авторитет серед друзів, побратимів та командирів.
Загинув під час виконання бойового завдання із захисту Батьківщини у Сумській області.

Верпека Володимир Миколайович (24.09.2001 — 07.06.2025) — випускник 2020 року.

Народився в селі Левків. В 2003 році родина переїхала жити до міста Житомира. Навчався у Житомирському ліцеї № 16. У 2020 році здобув повну загальну середню освіту у Житомирського професійного політехнічного  ліцею №6 (нині приєднано до КНТ “ПКТІ м. Житомира”) за професією «Електрозварювальник». Після навчання з 2020 по 2022 роки проходив строкову службу у 169-ому навчальному військовому центрі імені князя Ярослава Мудрого «Десна» у Чернігівській області. З початком повномасштабного вторгнення російської федерації в Україну проходив службу та брав активну участь у бойових діях на сході держави на посаді сапера 2-го саперного відділення інженерно-саперного взводу військової частини А 7304.

Загинув 7 червня 2025 року під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Вербове Пологівського району Запорізької області. До кінця свого життя був вірний військовій присязі, родині та Україні. В пам’яті родини та друзів назавжди залишиться дбайливим сином, чудовим братом, веселим та надійним товаришем, сміливим та безстрашним воїном. Похований герой на кладовищі села Левків.

Михальчук Сергій Сергійович (05.10.1986 — 20.06.2025) — випускник 2005 року, стрілець 2 відділення 1 стрілецького взводу 1 стрілецької роти 3 стрілецького батальйону Національної гвардії України.

Народився в с. Стара Котельня. З 1 по 4 клас навчався в с. Стара Котельня Андрушівського району, а згодом родина переїхала в обласний центр. В 2002 році Сергій закінчив гімназію №3 м. Житомира та вступив на навчання в Житомирського професійного політехнічного  ліцею №6 (нині приєднано до КНТ “ПКТІ м. Житомира”), де здобув професію сантехніка, а згодом, після навчання, проходив строкову службу в м. Львів. 

У 2007-2008 роках працював охоронцем у Житомирській виправній колонії. Пізніше – різноробочим в ТОВ «КОЗБІЦЬКИЙ». З 2019 року разом з дружиною Вітою Анатоліївною та доньками Каріною та Веронікою переїздить в с. Левків. Восени 2024 року був призваний до лав Національної Гвардії України (в/ч 3047). З 16 жовтня 2024 року проходив навчання в міжнародному міжвідомчому багатопрофільному центрі в с. Старе Київської області. 

20 червня 2025 року в ході виконання бойового завдання в районі населеного пункту Удачне, Покровського району, Донецької області загинув. 

Похований на кладовищі села Левків.

Толстов Валентин Миколайович (18.10.1972 — 02.07.2025) — випускник.

Народився у м. Житомирі. Закінчив ЗОШ №19 (нині — ліцей №19), де проявив себе як активний і товариський учень, захоплювався футболом, грав у шкільній команді. Після школи здобув фах зварювальника у Житомирському професійному політехнічному  ліцеї №6 (нині приєднано до КНТ “ПКТІ м. Житомира”), пройшов строкову військову службу, далі своє життя присвятив родині та праці — працював у сфері дорожнього будівництва, де був справжнім фахівцем своєї справи.

Із 2014 року прагнув стати на захист України разом із сином, але за станом здоров’я не міг цього зробити. Та в 2025 році, попри все, Валентин підписав контракт з одним із підрозділів ЗСУ та став до лав оборонців Батьківщини. Він виконував свій військовий обов’язок з гідністю та відвагою.

Надійний, сумлінний, відповідальний — таким його знали колеги, рідні та друзі.
Валентин був добрим і турботливим сином, люблячим батьком, братом, дядьком. Завжди допомагав матері, піклувався про близьких, не залишався осторонь, коли допомога була потрібна сусідам чи друзям. Захоплювався природою, риболовлею, працею на землі — жив чесним, гідним життям.

Загинув героїчно під час виконання бойового завдання. Його життя обірвалося, але пам’ять про нього житиме в серцях усіх, хто його знав і любив.

Панасенко Віктор Андрійович (17.12.1983 — 14.08.2025) — випускник.

Народився у м. Житомирі. З дитинства був життєрадісним, активним і добрим хлопцем. Єдиний син у сім’ї, він завжди був гордістю для батьків. Навчався у житомирській ЗОШ №20 (нині — ліцей №20), а згодом здобував професію “електрогазозварник” у Житомирському професійному політехнічному ліцеї (нині приєднано до КНТ “ПКТІ м. Житомира”).

Відслуживши строкову військову службу, тривалий час працював у колійно-машинній станції №295, де зарекомендував себе як відповідальний і працьовитий спеціаліст. Любив природу, риболовлю, техніку, був майстром на всі руки та завжди допомагав рідним і друзям.

Із початком повномасштабного вторгнення рф Віктор не залишився осторонь. Спочатку він ремонтував техніку для українських воїнів, вкладаючи у справу весь свій досвід і сили. Згодом прийняв важливе рішення — стати у стрій і особисто боронити Батьківщину зі зброєю в руках.

Загинув під час виконання бойового завдання, захищаючи рідну землю.

Древецький Олег Геннадійович (05.11.1987 — 23.11.2025) — випускник.

Народився у м. Житомирі. Навчався у ЗОШ №15 (нині — ліцей №15), а згодом здобув робітничу професію зварювальника в Житомирському професійному політехнічному  ліцеї (нині приєднано до КНТ “ПКТІ м. Житомира”).

Опісля працював разом зі старшим братом, який став для нього справжнім наставником і опорою, адже хлопці рано втратили батька. Разом вони трудилися на будівельних майданчиках як м. Житомира, так і за межами України. Уся родина була працьовитою і згуртованою — будівельна справа стала їхньою спільною.

Олег щиро любив природу: риболовлю, тихе полювання, відпочинок на свіжому повітрі. Він створив сім’ю, став добрим, турботливим, люблячим батьком для двох прекрасних донечок. Мав багато друзів, був легким на підйом, відкритим, щирим, завжди готовим допомогти іншим. Разом із братом дбав про маму, для якої був ніжним і уважним сином. Мріяв про щасливе майбутнє своїх дітей та всієї родини.

У серпні 2025 року Олег став на захист України, вступивши до лав ЗСУ.

23 листопада 2025 року, виконуючи бойове завдання поблизу н.п. Сергіївка на Донеччині, він героїчно загинув, залишивши по собі світлу пам’ять, глибокий біль утрати та приклад справжньої мужності.

Сидоров Артем Ігорович (13.11.2002 — 04.12.2025) — випускник, молодший сержант.

Народився у м. Житомирі. Навчався у ЗОШ №20 (нині — ліцей №20). Повну загальну середню освіту здобув у Житомирському професійному політехнічному  ліцеї (нині приєднано до КНТ “ПКТІ м. Житомира”), де опановував професії монтажника санітарно-технічних систем і устаткування та електрогазозварника. Навчання завершував, перебуваючи вже на фронті — з думками про майбутнє і вірою в Перемогу.

Артем був веселим, доброзичливим юнаком із відкритим серцем. Завжди готовим прийти на допомогу, підтримати, вислухати, розрадити добрим словом і щирою усмішкою. Він мав багато друзів, які згадують його лише з теплом і вдячністю. Для багатьох був прикладом щирості, відданості, сили духу.

Із дитячих років Артем захоплювався спортом: любив турніки, займався паркуром і воркаутом. Самостійно монтував відеоролики на комп’ютері, писав вірші. Був надзвичайно талановитим — самотужки навчився грати на фортепіано. Його вирізняло неймовірне почуття гумору й уміння залишатися собою у будь-яких обставинах. Він був щирим, світлим, надійним.

У родині Артем був старшим братом, на якого рівнялися. Для матусі — опора і надія. Для бабусі й дідуся — люблячий, турботливий онук. Він мріяв про просте людське щастя: одружитися, створити власну сім’ю, мати дітей. Дуже хотів стати студентом, навчатися, розвиватися, жити повним життям. Та війна безжально зруйнувала всі його плани.

Із перших днів повномасштабного вторгнення рф Артем разом із друзями став на захист України, доєднавшись до лав ЗСУ. Під час служби йому було присвоєно звання молодшого сержанта. Він став оператором безпілотних літальних апаратів та сапером інженерно-саперного відділення. Здобув повагу й авторитет серед побратимів і командирів. Попри свій молодий вік, Артем був мужнім, відважним і хоробрим Воїном. Пройшов пекло війни, брав участь у запеклих боях на найскладніших ділянках лінії зіткнення з ворогом.

За мужність і віддану службу був відзначений медаллю «Ветеран війни — учасник бойових дій», подяками, був представлений до інших нагород, які, на жаль, уже не зможе отримати особисто.

Загинув під час виконання бойового завдання на Запоріжчині.

Матвєєв Микола Миколайович (19.04.1985 — 13.05.2026) — випускник, солдат.

Народився у місті Житомирі. Навчався у ЗОШ №22 (нині — Ліцей №22). Після закінчення школи вступив до Житомирського професійного політехнічного ліцею (нині приєднаний до КНТ “ПКТІ м. Житомира”), де здобув фах газоелектрозварювальника та отримав посвідчення водія.

Упродовж життя Микола був працьовитою, щирою та доброю людиною. Працював на різних підприємствах міста — АТ «Рудь», ТОВ «Автосвіт 57», ТОВ «Агробізнес». Згодом опанував спеціальність автомаляра, адже з дитинства захоплювався автомобілями, колекціонував моделі машин та цікавився технікою.

Він мав добре серце й особливу любов до тварин, особливо до котів. Захоплювався художньою літературою, постійно прагнув пізнавати нове. Найбільшим скарбом у його житті була донечка Катруся. Увесь свій вільний час Микола присвячував їй, виховуючи у доньці доброту, любов до природи і тварин. Саме завдяки татові у Каті з’явилася її пухнаста улюблениця — кішка Луна.

Із перших місяців повномасштабного вторгнення рф в Україну добровільно став на захист Батьківщини. Воював на Донецькому, Миколаївському, Херсонському та Харківському напрямках, мужньо виконуючи свій військовий обов’язок.

13 травня 2026 року, під час виконання бойового завдання із захисту територіальної цілісності та суверенітету України в районі н. п. Золочів на Харківщині загинув.

Омелянчук Микола Михайлович (09.09.1990 — 03.06.2026) — випускник, солдат.

Народився в м. Житомирі. Дитинство та юність пройшли у мальовничому селі Вереси поблизу обласного центру. Тут він навчався у Вересівській ЗОШ (нині — Вересівський ліцей Житомирської міської ради), де здобув перші знання та знайшов друзів на все життя.

Після закінчення школи вступив до Житомирського професійного політехнічного ліцею №6 (нині приєднаний до КНТ “ПКТІ м. Житомира”), здобув професії електрогазозварювальника та водія.

Пройшов строкову військову службу, після чого розпочав трудовий шлях. Багато років працював у будівельній сфері, брав участь у спорудженні мостів по всій Україні, сумлінно виконуючи свою роботу та роблячи внесок у розвиток держави.

Найбільшою цінністю для Миколи була родина. Він був люблячим батьком трьох синів, для яких назавжди залишиться прикладом мужності, відповідальності та сили духу.

Із перших місяців повномасштабного вторгнення рф в Україну Микола без вагань став на захист рідної землі. Він доєднався до лав Десантно-штурмових військ Збройних Сил України та з честю виконував свій військовий обов’язок.

За час служби мужньо боровся з ворогом, неодноразово виконував складні бойові завдання, був поранений, але після реабілітації повернувся до плбратимів, адже не уявляв себе осторонь боротьби за свободу та незалежність України.

За особисту мужність, самовідданість і відданість Військовій присязі було нагороджено відзнакою Президента України «За оборону України», відзнакою Головнокомандувача Збройних Сил України «Сталевий хрест», медаллю «Ветеран війни — Учасник бойових дій», а також численними грамотами, подяками.

Його знали як надійного побратима, щирого друга, працьовиту та добру людину, яка завжди була готова підтримати й допомогти.

3 червня 2026 року, виконуючи бойове завдання із захисту Батьківщини на Сумщині, загинув.

Пиж Роман Едуардович (06.08.1996 — 23.08.2026) — випускник, сержант.

Народився в селі Миролюбівка на Житомирщині. У 2003 році його родина переїхала до Тетерівки, де минули його дитячі та юнацькі роки. Він закінчив Тетерівську загальноосвітню школу, нині — Тетерівський ліцей імені В’ячеслава Кауркіна. Після школи вступив до Житомирського професійного політехнічного ліцею (нині приєднаний до КНТ “ПКТІ м. Житомира”). Тут здобув професії електрозварювальника та бляхаря. Після навчання працював у будівельній сфері.

У 2016 році Роман уклав контракт із Збройними Силами України та розпочав свій військовий шлях, який став справою його життя.

За роки служби він пройшов шлях від стрільця, оператора-електрика до начальника електросилових пристроїв, начальника станції та командира відділення. Служив у різних військових частинах, виконував відповідальні завдання та неодноразово брав участь у бойових завданнях у районах ведення бойових дій, захищаючи Україну.

За сумлінне виконання військового обов’язку, професіоналізм та відданість службі був відзначений грамотами, подяками та нагородами, мав статус учасника бойових дій та ветерана війни.

Його поважали командири. Йому довіряли побратими. За роки служб він мав авторитет людини, на яку можна було покластися, яка не підведе у найважчий момент.

Для Романа армія стала другою сім’єю, а його бойові побратими — людьми, з якими він ділив не лише службу, а й найскладніші моменти життя. Воїн віддавав військовій справі свої сили, знання, досвід і серце.

Та за військовою формою залишався звичайною людиноб, яка щиро любила світ і людей — турботливий син, чоловік, батько, брат, друг.

Особливе місце у його серці займала донечка. Для неї Роман був не просто татом — він був її опорою, захистом і цілим світом. Заради своєї дитини він був готовий прихилити небо, зробити все можливе, аби вона була щасливою та ніколи не знала того болю, який довелося пережити йому.

Ємець Святослав Костянтинович (20.04.1998 — 19.09.2026) — випускник, позивний «Клевер», солдат 46-ї окремої аеромобільної Подільської бригади Десантно-штурмових військ ЗСУ.

Народився у селі Барашівка поблизу м. Житомира. Саме там він робив свої перші кроки, зростав та навчався з 1-го по 9-й клас у Барашівській ЗОШ. Робітничий фах водія та електрогазозварника здобув у Житомирському професійному політехнічному ліцеї №6 (нині приєднаний до КНТ “ПКТІ м. Житомира”).

Він мав золоті руки, завжди прагнув міцно стояти на ногах і бути надійною опорою для своїх близьких. Захоплювався боксом і зброєю, був надзвичайно люблячим, турботливим сином та братом.

Його серце завжди прагнуло більшого. Після училища Святослав пов’язав свій трудовий шлях зі сферою охорони, де загартовувалися його відповідальність та мужність. Але він мав велику, світлу мрію — жити біля моря, у прекрасному місті Одесі. І він здійснив її: переїхав до міста, яке щиро полюбив усім серцем. Там він зустрів своє кохання, там планував створити щасливу родину… Проте жорстока та підступна війна росії проти України перекреслила всі мирні плани…

У січні 2025 року Святослав доєднався до лав Захисників України. Пройшов шлях найвідважніших і з честю виборов право носити святиню кожного десантника — маруновий берет. За виняткову мужність, героїзм та успішне виконання надскладних бойових завдань був нагороджений почесними нагрудними знаками Головнокомандувача ЗСУ — «Золотий хрест» та «Хрест Хоробрих». Побратими знали його як безстрашного Воїна та вірного друга, який ніколи і нікого не залишить у біді.

19 вересня 2026 року, під час виконання складного бойового завдання на Донеччині, загинув, віддавши своє життя за волю та майбутнє України.